Розділ 46.

Олег.

Зранку прокидаюся раніше за неї. 

У кімнаті ще тримається ніч. Тиха, тепла, наповнена її диханням. 

Повертаю голову, дивлюся на Богдану. Вона ще спить, трохи повернувшись до мене, з розсипаним по подушці волоссям. Дивлюся на неї так, наче бачу вперше. 

Без масок. Без домовленостей. 

Без слова «фіктивно», яке раніше стояло між нами, немовби скляна стіна. Яку наважилися розбити. Хоча Богдана давно вже готова це зробити, але я гальмував. Тепер кінець непорозумінням. 

Її ніжне обличчя у сні таке спокійне, що у грудях щось стискається. Думаю: ось вона справжня. 

Жива. Моя. Вперше за довгий час не хочеться тікати від такого почуття. 

Я знайшов жінку, яку щиро полюбив. Вперше, після того, як пішла Аврора. Та, що покинула не тільки чоловіка, але й маленьку доню. 

Тому раніше я переконував себе, що краще більше не любити. Мовляв, так безпечніше. Для мене. Для Жасміни.

Фіктивна дружина – це контроль, правила, дистанція. Тепер, дивлячись на Богдану, розумію: дистанція – це страх. Я не хочу більше жити зі страхом. 

Хочу кохати і бути коханим. 

Хочу, щоб вона стала моєю справжньою дружиною. Не грала роль у моєму житті, а стала його серцем. Хочу, щоб Жасміна називала її мамою сміливо. 

Бажаю прокидатися щоранку, не думаючи «чи не зламається все це» і «як вберегти, щоб не відчути біль». 

Богдана ворухнулася та повільно розплющила очі. У неї такі вії, довгі та пухнасті. Наче у ляльки. Кілька секунд дивиться на мене сонно, ніби перевіряючи, чи не наснилося те, що сталося між нами. 

Чи я справжній. 

- Ти так дивишся… - тихо промовила вона, - наче щось вирішив. 

Усміхаюся, тому що кохана вгадала. 

Обережно беру її руку, притискаю до грудей, щоб вона відчула, як стугонить моє серце – без захисту, без умов.

- Я більше не хочу, щоб ти була фіктивною, - кажу повільно, зважуючи кожне слово, - ні для мене. Ні для Жасміни. Ні для цього життя. Я кохаю тебе, Богдано. 

Дівчина тамує подих, не вірячи у те, що почула. Розумію її, адже стільки часу поводився невпевнено. 

Та де там невпевнено. Як козел інколи останній. Таке витворяв. 

Богдана витримала, інакше бути не може. Тому що саме вона – моя доля. 

Сідаю на ліжко, не відпускаючи її руки, дивлюся у блакитні очі. 

- Богдано, будь моєю нареченою. По-справжньому. Не як угода. Не як роль. Як вибір. Наш вибір. 

Мовчання між нами було таким щільним, що у ньому можна чітко почути, як змінюється доля. 

- Не мовчи, кохана. Невже відмовиш? 

Зрозумів, що боюся. Що, як Богдана скаже «ні»?

Я згодна, - тихо говорить вона, - готова поєднати долю з зухвалим босом, якого інколи прибити бажається. 

- Якщо сильно захочеться, - прошепотів я, нахиляючись до шатенки, - тоді дозволяю. В офісі знайдеться щось важке. 

Даруємо одне одному ранковий поцілунок, вже як майбутнє подружжя. 

Встаємо разом, ніби так було завжди. 

На кухні ще тримається ранкове світло, таке м’яке, обережне. Аромат кави наповнив простір, а я ловлю себе на думці, що саме такими і мають бути ранки. Без напруги, потреби щось приховувати, стримувати почуття. 

Богдана поруч рухається тихо, але впевнено. Кожен жест здається на диво правильним у цьому домі. Нашому домі.

Жасміна виходить до столу трохи пізніше за нас. Дівчинка виглядає відпочилою, але разом з тим зібраною і серйозною, наче маленька доросла. Хіба що продовжує тримати Топтика, тому що не розлучається з улюбленим ведмедем ні на мить. Цікаво, як стане підлітком, чи буде продовжувати носитися з тією іграшкою? 

Під час сніданку наливаю всім соку, Богдана поправляє серветку біля тарілки. Звичні дрібниці, але вони стають важливішими за гучні слова. 

- Жасміно, - починаю, дивлячись на доньку, а потім на майбутню дружину, - ми хочемо тобі дещо сказати. 

Донька киває, спокійно, не поспішаючи. На дитячому личку спалахує легка усмішка, наче мала точно знає, про що йдеться. Може, і знає, донька у мене розумниця. 

- Ми з Богданою тепер справжня пара, - продовжую, - Богдана стане твоєю мамою не тільки на Різдво. Назавжди.

Далі кілька секунд тиші. Помічаю, як Богдана злегка напружується. Ніби чекає на хвилю, яка може всіх нас накрити. 

Жасміна бере на неї кашу ложкою. 

- Я знаю, - говорить буденним голосом, - ви давно вже не фіктивні. Татку, а що означає це слово? 

Завмираю від почутого. 

- Знала? – перепитую, ігноруючи питання про слово «фіктивність». 

Цього значення більше не буде у цьому домі. 

Маленька красуня знизує плечима.