Розділ 45.

Богдана.

Заходжу до своєї кімнати, скидаю розкішні туфлі на шпильці, якими кілька хвилин тому ходила по снігу. Тільки тепер відчуваю, що замерзла. 

У будинку панує тиша. Жасмінка спить, Олег, певно, пішов до спальні. Хочеться плакати, тому сідаю на ліжко та дивлюся в одну точку. За останні тижні життя стало таким насиченим, але чи принесе мені це щастя? 

Я полюбила Олега не в одну мить. Не було грому, блискавки чи якогось різкого усвідомлення. 

Все сталося поступово, приховалося так, що не одразу помітила. У дрібницях, у мовчазній роботі, у тому, як він слухав мене, а я його. Навіть у вередливому характері начальника. 

Закохалася в його вічну втому, нестримність, те, як він намагається бути сильним, навіть коли все тріщить. 

Але найбільше — то його любов до доньки. Вперше зустрічаю настільки сильне почуття, особливо беручи до уваги те, що Олег — батько-одинак.

Жасміна… вона увійшла у моє життя так легко, наче завжди там була. Сміх дівчинки, її маленькі руки, що хапаються за мою долоню, її довіра… 

Я не планувала любити дитину, яка не моя. Але серце не запитує дозволу. Думаю про неї, як про щось дуже крихке, водночас сильне. Наче частина мене самої. 

Саме тому мені так боляче… 

Олег не кохає Аврору – я це відчуваю. В очах немає тепла, коли згадує. Там інше: образа, тінь минулого, незавершеність історії. Ніби тримає зачинені двері не тому, що хоче повернутися, а тому, що боїться їх зачинити до кінця. За ними залишається біль. Провина, спогади, які чоловіка практично зламали. 

Але ж все це у минулому! Я стою тут! 

Жива, справжня, закохана. Не знаю, як бути з тим, що він не здатен відпустити те, чого вже не любить.

Що мені робити? Чекати? Але чи буде це чесним? Будувати щось нове з людиною, яка все ще тримає минуле на відстані витягнутої руки? Що, як він обернеться? Ні, не до Аврори, а до свого болю, який так і не захоче відпустити? 

Тоді я залишуся осторонь. Зі своїм коханням, яке буде тепер зайвим. 

Проте найбільше боюся іншого: якщо піду, то зламаю не тільки себе. Зламаю Жасміну. Вона засмутиться, вирішить, що вже друга важлива жінка у житті зрадила її. 

«Я не прошу тебе бути ідеальним, Олеже. Прошу іншого: бути тут. Повністю. Без тіней. Дозволити вогник щастя, що мерехтить, наче гірлянда на ялинці. Я вже тебе люблю. Якщо кохання — це ризик, то я його прийняла. Але чи готовий ти зробити те саме?» 

Коли двері тихо відчиняються, смикаюся від несподіванки. 

Одразу відчуваю його, ще до того, як підводжу очі. 

Олег стоїть на порозі, без поспіху, наче боїться порушити мою тишу. Думала, побачити у погляді вагання та провину, але ні…

Там було рішення. 

- Богдано, - вимовив моє ім’я так, начебто вперше дозволяє собі сказати його вголос, хоча це не так. 

Не встигаю нічого відповісти, тому що чоловік підходить ближче. 

Зупиняється на крок, надає шанс відступити. Я не відступаю. 

Його рука торкається моєї щоки – тепло, обережно, з ніжністю, яку неможливо зіграти. 

Потім цілує мене. 

І цей поцілунок не схожий на попередні. Без сумнівів, без вагань. 

Без страху. 

Наче він нарешті вибрав мене і себе поруч зі мною. 

Його пальці ковзнули по моїй спині, знаходять застібку сукні. Повільно. Запитально. Я затамувала подих. Не від сорому, а від передчуття. 

Знала, до чого це веде. Хочу цього. 

Хочу його близькості, його рук, тепла.

Але саме у цю мить я зупиняю його, поклавши долоню на чоловічі груди. 

- Олег… - голос тремтить, але я не відводжу погляду, - перш ніж йти далі… скажи мені. Щиро скажи. Ти ставишся до мене серйозно? 

Він завмер. І в цій паузі набагато більше правди, ніж у сказаних раніше словах. 

- Я не жінка на одну ніч, - продовжую тихо, - я не хочу стати для тебе втечею чи розрадою. Хочу знати, що для тебе це більше, ніж мить. Що так само важливо, як і для мене. 

Олег бере мої руки у свої, притискає до грудей, відчуваю, як рівно б’ється його серце. Гаряче та щире. 

- Я хочу бути з тобою, - каже просто, - не на ніч. Не як помилка чи розрада. Я хочу будувати з тобою життя, Дано. Хочу, щоб ти стала справжньою мамою для Жасміни. Не на Різдво, а назавжди. Все це можливо, якщо у тебе також є таке бажання. 

Слова не звучать гучно, але так справжнє. Мені цього вистачає. Я вірю.

Киваю, більше нічого не кажучи. Та й узагалі слів більше не було. Дотики, в яких не було поспіху. 

Поцілунки Олега стають усе глибшими, але все ще ніжними, ніби він не хотів швидко переходити межу, яку сам же так довго тримав. 

Сукня зісковзнула з плечей, відчуваю легкий холодок, але й тепло. Його тепло, моє, наше… 

Рухаємося одне до одного повільно, слухаючи кожен подих, кожне биття серця. Наша близькість не має нічого зайвого, тільки довіра, яку ми собі нарешті дозволили.