Розділ 44.

Богдана знову тягнеться до мене, довірливо вважаючи, що зараз станеться продовження. 

Дівчина має право так думати, на це є всі підстави. 

Але я відступаю. 

Годі! Погралися і все. Краще не давати надії там, де її не повинно бути. 

- Не треба, - мій голос звучить глухо, навіть якось по-старечому. Чужий голос. 

Дівчина здивовано дивиться на мене, ще не встигнувши повернутися з тієї ніжності, в яку щойно впали разом. 

- Олег? Що сталося, любий? 

- Краще не називай мене так, - парую, і тепер на ніжному личку Богдани відображається розгубленість. 

Стискаю руки у кулаки, ніби таким чином зумію утримати контроль. 

- Це була помилка. Не забувай… між нами фіктивні стосунки. Різдво. Домовленість. Жасміна. 

- Ти зараз наче ляпас мені дав, - тихо говорить шатенка. 

- Скоріше собі…

Між нами кілька митей панує мовчання, потім Богдана говорить:

- Ти ж сам це відчув. Те, що між нами, воно справжнє.

- Саме тому і зупиняюся, - відповідаю дещо різко, - я більше не хочу ранити себе розчаруванням. Не хочу знову вірити, а потім залишитися ні з чим.

Знову мовчання, навіть подумав про те, що зламав красуню. Але Богдана лише глибше зітхає, ніби збирає докупи пазли, які розкидані по снігу.

- Знаєш, що справді ранить? – говорить так спокійно, що стає тривожно, - тікати. Ховатися за страхом і називати це обережністю.

Робить крок до мене, змусивши дивитися їй у вічі.

- Ти не повинен відмовлятися від справжніх почуттів тільки тому, що колись відчув біль. Кохання не приходить до тих, хто закриває перед ним двері.

Слова вродливої жінки влучають точно в ціль. Відчуваю це фізично, ніби холод зимового саду проникає усередину грудей.

- Я не прошу обіцянок, - додає ще тихіше, - я прошу здолати страх. Олег, спробуй не тікати.

Не знаючи, що сказати, не знаходжу нічого кращого, як зауважити:

- Повернемося в будинок. Стає холодніше.

Повертаюся, щоб піти до світла, що випромінюють вікна дому. Не встигаю зробити й двох кроків, як у потилицю влучає щось тверде та холодне.

Завмираю на місці, не зрозумівши, що сталося. Зараз же влучає ще раз.

Не стримавшись, обертаюся. Богдана стоїть, тримаючи сніжку. Їй не холодно сніг у долонях тримати?

- Дано, що ти…

Не встигаю договорити, як сніжка влучає вже в обличчя. Розгубленість зникає, натомість спалахує роздратування.

Що Богдана надумала? Вона маленька, чи що? 

- Богдано, негайно припини. 

- Не припиню, - войовниче говорить дівчина і замахується у черговий раз. 

Ухиляюся від кинутої сніжки. 

- Ти можеш сказати, що на тебе найшло? 

- А ти можеш? – з викликом запитує Богдана, - нащо ти так зі мною, Олеже? 

Зітхаю, розуміючи, про що йдеться. Молода жінка образилася, але як це виправити? 

- Дано, ти знаєш… мені потрібен час. Колись у минулому… 

- Знаю, - перебиває дівчина, - тебе зрадила дружина. Кохана жінка, яку ти боготворив. Це боляче, Олег. Але ж мене також зрадили! Я не перестала вірити у кохання. Вірити у те, що одного разу зустріну того, з ким йтиму разом по життю. 

- Мила, підемо у будинок? Холодно, не хочу, щоб ти застудилася… 

- Не піду нікуди, доки не вислухаєш, - різко відказує шатенка. 

Вона зараз така чарівна серед зимового пейзажу. Залита місячним сяйвом, на тлі білого снігу. 

Неймовірна зимова красуня, від якої неможливо відвести погляд.

Дивлюся у вічі, в яких наче щось переломилося. Не гучно, а так, як ламається тонкий лід. 

- Добре, говори, - кажу це так тихо, що сам майже не чую. 

Але Богдана почула. Вираз обличчя став спокійним та рішучим. Дівчина хотіла щось сказати, отже, мені доведеться вислухати: 

- Я знаю, Олеже, - говорить спокійно, але спокій виглядає страшнішим за гучний крик, - знаю, що тобі боляче. Тому що також відчуваю біль від колишнього розчарування. Але ж ти поцілував мене… і це вже не вперше. Хіба у такі моменти варто пригадувати минуле? Думати про угоди? 

Робить крок до мене, а я не рушаю з місця, наче вмовляю себе зробити вибір. Правильний вибір. 

- Мене також зраджували, - продовжує Богдана, - також розбивали серце. Я також боялася. Але знаєш що?

Підходить зовсім близько, намагається триматися на рівні моїх очей, але з різницею у рості це складно. 

- Я все ж вірю у кохання, - говорить твердо. 

Вітер підхоплює її слова та розносить між оголеними гілками яблунь. Сніг осідає на її волоссі, а я дивлюся і думаю, що вона занадто світла для моїх тіней.