Розділ 43.

Вечір Різдва.

Світло від ялинки м’яко лягає на стіл, ковзає по склянкам. Кидає відблиски на дитяче обличчя Жасміни, на витончені руки Богдани. У цій кімнаті сьогодні немає тіней, тільки тепло, запах запеченої страви і тихе потріскування гірлянди. 

Все, що зараз на столі, приготувала Богдана, хоча я наполягав замовити їжу з ресторану. Дівчина тоді усміхнулася і промовила: «Який же це різдвяний стіл, якщо зробимо замовлення у ресторані? Потрібно готувати вдома, з душею». 

Не став сперечатися, тому що немає сенсу. Хіба узагалі сучасній жінці можна щось доводити? 

Тепер дивлюся на них двох і ловлю себе на думці, що вперше за довгий час нікуди не поспішаю. 

Нікуди.

Немає потреби бути сильним, зібраним, холодним. Не потрібно бути босом. 

Просто сиджу за столом у своєму домі, поруч із донькою і жінкою, яка зігріла цей дім, зробила його живим. 

Жасміна сміється, трохи розхлюпуючи лимонад, Богдана тихо зауважує, щоб дівчинка поводилася обережніше. Голос спокійний, домашній. 

Такий голос, якого ніколи не знав, але мені бракувало. 

Ловлю її погляд – і в ньому відбиваються вогники ялинки, наче маленькі зірки. У грудях стає тісно від щастя, якого я не планував. 

- Тату, - раптом каже Жасміна, - я загадала бажання. 

- І яке ж? - з цікавістю запитую. 

Крихітка дивиться, її очі сяють яскравіше, ніж новорічна гірлянда. 

- Не скажу. Тому що не здійсниться.

Молода шатенка, яка сидить поруч, тихо сміється, а я дивлюся на дорогоцінних дівчат і розумію, що деякі бажання вже здійснилися. Навіть якщо їх ніхто не озвучив вголос. Хочеться вірити, що це не сон, різдвяний вечір залишиться зі мною надовго у вигляді дорогоцінних спогадів. 

Кладу руку на стіл, Богдана накриває її своєю. Дівоча долоня така тендітна у порівнянні з моєю. 

Ми чудово проводимо вечір за столом, потім граємо у настільні ігри. Постійно розмовляємо. 

В якийсь момент Жасміну починає хилити у сон, дівчинка все міцніше обіймає Топтика, з яким не розлучається ні на мить. 

Врешті-решт, відправляємо доньку спати. Та засинає практично одразу, як тільки білява голівка торкається подушки. На милому личку застигає усмішка, мрійлива і тепла. 

Вклавши доньку, повертаємося до вітальні. Богдана повертається до мене і злегка зніяковіло запитує:

Дякую тобі за різдвяний вечір, Олеже. Ще місяць тому думала, що буду святкувати сама. Ви з Жасміною зробили це свято особливим. 

Можу сказати те саме, - усміхаюся, відчуваючи, що починаю червоніти, - Дано, ти… хочеш спати? 

- А що? - запитує дівчина, і голос тремтить, хоча намагається це приховати. 

- Ще не пізно. Могли б прогулятися у саду, поглянеш на територію особняка. Якщо, звісно, не втомилася. 

- Із задоволенням, - говорить Богдана. 

Вдягаємося, я допомагаю дівчині вдягти верхній одяг. Коли виходимо назовні, то бачимо, що знову пішов сніг. 

Падає велично, повільно, великими пластівцями. Піднімаємо голови і бачимо темне небо, що розкинулося над двома молодими людьми. 

У цьому просторі легко загубитися, але саме зараз ми не відчуваємо себе загубленими. 

Ніч по-різдвяному справжня. Сад потонув у снігу, дерева стоять наче мовчазні велетні. Їхні гілки прикрашені білим мереживом.

Ліхтарі вздовж доріжки відливають теплим світлом, сніг у ньому мерехтить, наче хтось розсипав тисячі дрібних зірок. 

Падає тихий, повільний сніг… 

Йду поруч з Богданою, відчуваючи її присутність. Час від часу наші плечі торкаються, кожен дотик віддається теплом, що не дуже схоже на зимову пору. Повітря пахне морозом, хвоєю… 

- Тут дуже красиво, - порушує тишу Богдана. 

- Не уявляєш, як тут прекрасно влітку. Деякі квіти саджає Жасміна. Полюбляє цю справу. 

- Я б хотіла подивитися, - говорить шатенка і замовкає, наче вважає, що говорить зайве. 

Хочеться сказати, що вона обов’язково це побачить, але стримую себе. Не хочу обіцяти того, чого може ніколи не статися. Тоді буде боляче красуні і мені також…

Зупиняємося біля старої яблуні, яка пам’ятала ще інші зими, інші історії. Під цією яблунею ми стояли з Авророю, дивлячись одне одному у вічі. 

Сніг вкрив її кору, перетворивши дерево на майже казкове. 

Богдана злегка потерла руки, забувши вдягнути рукавички. Я, не замислюючись, накриваю їх своїми, бажаючи зігріти. 

Дівчина здригається, не від холоду, я це відчуваю. 

Наші погляди зустрічаються, у цю мить зникають всі слова, пояснення, страхи, які я так довго носив у собі. 

Залишається тільки вона – її сині очі, в яких відбивається світло ліхтаря. Знаходиться так близько, що чую аромат жіночих парфумів, відчуваю тепло її губ.