Розділ 41.

Прислухаюся, розмірковуючи над тим, що скаже старший Вінський:

- Тоді визначся. Інакше так і будеш боятися, а їй зламаєш серце.

Завмираю, відчуваючи, як всередині все заколотилося.

Як навмисне, Олег відповідає не одразу. Тягне, наче знає, що підслуховую під дверима.

- Я боюся. Але ще більше остерігаюся її втратити. Після Різдва… не знаю, як зробити вигляд, що вона просто моя підлегла. Бачу, як Жася до неї прив’язалася. Полюбила Богдану, і та цілком цього заслуговує.

Просто стискається горло від почутого. Відступаю, щоб не видати себе.

Але двері скриплять саме у цей момент, Олег виходить у коридор.

Бачить непроханого свідка.

Ну просто як у кіно. Дівчина попалася на гарячому. І тепер має заплатити ціну за надмірну цікавість.

- Я не хотіла підслуховувати, - кажу перше, що прийшло на думку, - просто… почула…

- І що ти почула? - голос Олега звучить холодно, і це тепер навіть трохи лякає.

Не стримуючись, підходжу до чоловіка. Змушую себе глянути йому у вічі. 

Я не з тих, хто відступає. Коли вже так сталося, то нехай. Маємо те, що маємо. 

- Що ти боїшся, - відповідаю настільки чесно, наскільки здатна, - але страх не привід ховатися за «фіктивністю». 

- Ну так! Ти ж краще знаєш, що варто, а що ні, - відказує Олег, - але це нормально. Я гроші плачу тобі за це. 

Почувши це, хочеться дати чоловіку у зуби. Та скільки він ще за язиком не слідкуватиме? 

Вираз обличчя видає мене, Олег це помічає. Усміхається так лагідно, що я майже забуваю про те, що ляпнув мить тому. 

Майже, але не зовсім. Бажання поставити великого боса на місце триває. 

Олег бере за обидві руки і говорить:

- Богдано, хочу, аби ти знала: ти найкраща асистентка, яка у мене колись була. 

- Багато їх у тебе було? 

- Ні. Ти перша. Але впевнений, що ніхто тебе не перевершить. Дякую тобі. В кінці місяця на тебе чекає премія. 

- Залиш премію собі, - відказую, звільняючи руки, - зарплатні досить. 

- Дано… 

Тут із кабінету виходить Михайло, і я відчуваю полегшення. У такій напруженій ситуації третій точно не зайвий. 

- Ви вже перетнулися? - жартома запитує Михайло, - ми з братом готові підписати мирову. Правда, малий? 

- Так, - відказує Олег начебто бадьорим голосом, хоча щось у нього тремтить. 

- Рада вас бачити, Михайло Миколайович, - промовляю, і це повністю щиро. 

Я дійсно рада бачити чоловіка, до якого відчуваю тільки повагу та дружні почуття. З такою людиною все зрозуміло, тому почуваюся вільно. 

Михайло невимушено дивиться на нас, потім говорить:

- Я тоді поїду додому. Олеже, заїдеш на днях? Я Жасміні приготував подарунки на Різдво. Хочу, щоб ти забрав. 

- Чудово, - говорить молодший Вінський, - я також не залишуся осторонь, дещо є для племінників. Але було б непогано, якби ти сам заїхав до нас. Жасміна нудьгує за дядьком, вже тричі питала. 

Михайло ніяково переминається з ноги на ногу, потім говорить: 

- Олег, вибач, але не вийде. Весь вільний час приділяю дружині та дітям. Інакше ніяк. Якби ти з Жасміною приїхав, інша справа. Коли б ви утрьох до нас завітали, як справжня родина, наскільки б усе стало простішим. 

Кажучи це, Михайло дивиться на мене, наче хоче сказати: ну ж бо! Візьми ініціативу до рук. З Олегом потрібного результату ще довго доведеться чекати.

Навіть згодна зробити це. Запропонувати Олегу поїхати у гості до Михайла, взявши Жасміну.

Не наважуюся.

 Ну хто я?

Фіктивна дружина та мати, яка просто виконує роль. Судячи з усього, результатом задоволена тільки Жасміна.

Пан Вінський, великий начальник та підприємець, досі не здатен вирішити, чи варто було наважуватися на це все.

Хоче зробити доню щасливою, а самому залишитися осторонь.

Олег приходить на допомогу, якщо це можна так назвати. Підходить ближче, обіймає за талію, притискає до себе, наче він мій власник.

- Дякую, Мишко, подумаємо про це. Також дякую за те, що поставився до моїх вибриків із розумінням.

 - Хіба це перший твій вибрик? - серйозно говорить старший чоловік, - бережи Богдану. Радій, що знайшлася та, що приймає тебе таким, який ти є. Це не про твою колишню дружину. До зустрічі.

Михайло Миколайович швидко йде геть, наче розуміє, що сказане зачепить Олега. 

Переводжу погляд на Олега і помічаю, що таки зачепило. Той стоїть, задумавшись, з блиском легкого гніву в темних очах. 

Але гнів легкий. Наче чоловік прекрасно розуміє, що сказане є правдою. 

Я нічого узагалі не кажу. Не маю бажання. Відчуваю теплу і тверду долоню Олега на талії і розумію, що нехай все так і залишиться. Всі інші непорозуміння та недомовки вирішимо потім.