Розділ 40.

Богдана.

Те, що сталося між братами, мене засмутило. Михайло та Олег рідні люди, але посварилися, і причиною тієї сварки виявилася я.

Але ж я того не хотіла.

Не дала жодного приводу.

 Розумію, у чому полягає головна причина. Олег — складна людина, дуже рідко визнає власну провину і помилки.

З одного боку, то вірно: чоловік — підприємець.

Все потрібно тримати під контролем і не озиратися на власні недоліки. Проте зараз йдеться про особисті стосунки з рідними людьми.

Що якщо брати посваряться і стануть ворогами?

Цього ще не вистачало!

Олег якось сказав, що у них з братом не завжди теплі, інколи складні стосунки. Не хочу, щоб усе погіршилося. 

Завжди дивувало те, як люди ускладнюють собі життя. Здавалося, маєш поруч того, кого любиш, то залишається тільки берегти одне одного. Але ні. Треба все зіпсувати. 

Через подібні думки складно зосередитися на роботі. Не здатна узагалі зрозуміти, як стануть розвиватися події далі. Чи узагалі залишуся на «посаді» мами Жасміни та дружини Олега. 

Нехай тільки на свята, але я прив’язалася до чарівної дівчинки, звикла думати про неї як про когось рідного. Відчула відповідальність за це маленьке створіння. 

Олег також не залишає байдужим. Якби не прикидалася, що мені все рівно на нього, але це не так. Серце прокинулося, б’ється частіше, коли поруч опиняється великий бос. І справа не у тому, що він мій начальник та має гроші. 

Якби справа крилася у матеріальних благах, мене б надовго не вистачило. Терпіти вибрики Олега не кожен зуміє.

Я готова до того. Приймати його перепади настрою, заспокоювати, коли необхідно. 

Я готова, але чи готовий він? Чи потрібно це йому? 

Думаючи про це, вже збираюся вимкнути комп’ютер, коли чую тихий стукіт у двері. Навіть не дивуюсь, побачивши Олега. 

Стоїть у проході, без звичної впевненості. 

Виглядає втомленим, напруженим, наче весь час на плечах тримав зайву вагу. 

- Можна? - запитує все так само тихо. 

Киваю, не піднімаючи погляду. В очах виступають сльози. 

Це і є особливості стосунків. Відчуваєш до когось щирість, і тобі відгукується подібним. 

Усередині все ще тліє образа. Не гучна, не істерична, тиха, важка. Така, що болить найбільше. 

- Я був неправий, - починає одразу, без довгого вступу, - я… приревнував тебе. До Михайла.

Гірко всміхаюся, бажаючи сказати те, що маю. Навіть якщо Олегу це не сподобається:

- Ти навіть не маєш права ревнувати мене, Олеже, - кажу спокійно, але кожне слово наче ріже навпіл, - я тобі не дружина. Не дівчина. Навіть не коханка. Хто я для тебе? Всього лише фіктивна мама для Жасміни на різдвяні свята. То чому тебе зачепило?

Він робить до мене крок, різко зупиняється, ніби боїться підійти ближче.

- Це не має значення, - говорить звичним і твердим голосом, - на свята чи ні, але зараз ти МОЯ! Я не хочу, щоб бодай хтось мав до тебе відношення. Дано, ти мала б це зрозуміти, коли погодилася на подібну авантюру.

Підводжу погляд, спостерігаючи за чоловіком. У великих темних очах відсутній звичний контроль. Натомість щире каяття і щось ще…

- Дано, я злюся зараза насамперед на себе.

- Але образив тим мене та Михайла, - відказую, додаючи голосу суворості.

Коли вже, милий, я твоя дружина, то можу дозволити собі трошки виховання у бік благовірного. 

Повільно підходить. Близько, що відчуваю тепло його дихання. 

- Пробач мені, Богдано. 

Дещо розгубилася, тому не встигаю відповісти. Його рука обережно торкається моєї щоки, ніби запитуючи дозволу. 

Не відступаю, не ухиляюся від цього дотику. 

Тоді він цілує мене. Ніжно, майже несміливо. У цьому поцілунку немає поспіху, тільки тепло, потреба, правда, яку неможливо заперечувати. 

Я кохаю Олега. Але щось підказує, що не можна зізнатися у почуттях зараз. Та чи буде доречно пізніше? 

Не знаю. Здається, з таким, як пан Вінський, неможливо бути у чому впевненою на сто відсотків. Невідомо, куди понесе наступної миті.

Коли відсторонюємося одне від одного, притискаюся до його грудей, обіймаючи міцно. 

- Я приймаю твої вибачення, - кажу, - але цього недостатньо. 

Напружується, в очах сяйнуло невдоволення. Ну що за людина! 

- Ти маєш помиритися з братом. Поглянути тому у вічі, визнати, що був неправий. Не через мене. Заради себе. 

Олег мовчить кілька митей, потім киває. 

- Ти маєш рацію. Як завжди. На те ти і моя асистентка, щоб боса підтримувати. 

Подібне викликає усмішку. Вперше чую таке від Олега. Знаю точно: тепер, коли визнав неправоту, зробить все правильно. Помириться з Михайлом, і між братами знову встановиться мир.