Розділ 39.

Богдана заходить з тацею, на якій стоять три чашки з кавою та лежать солодощі. Виглядає як новорічна ялинка. 

Вся така сяюча. 

Михайло, видимо, вирішує підлити масла у вогонь. 

- Тобі личить ця сукня, Дано, - говорить, - така серйозна, справжня ділова леді. 

Богдана тихо сміється, а я починаю злитися. 

Яка вона йому Дана? Так навіть я не завжди до дівчини звертаюся, а мій братик вирішив, що йому можна? 

Отакої! 

Ну от реально! Відчуваю, як щось усередині напружується. Дрібниця. Комплімент. Усмішка. Але ж, все одно, Богдана сміється, і цей сміх призначений не мені. Що дуже не подобається. 

- То що там проект? – запитую, не до кінця приховавши холод у голосі. 

Михайло дивиться дещо здивовано, але не відступає від задуманого.

Я скинув тобі на пошту головну інформацію. Ознайомся і скажеш, що думаєш. Так, я приїхав, щоб просто побачитися. Вперше за довгий час вдалося звільнитися раніше. Дружина з малими пішла до торгового центру, потім хочуть у кіно заглянути. Хіба це не привід братам побачитися? 

Почувши це, трохи відтанув. Ну що це зі мною? Це ж рідний брат, одружений та щасливий. Навіщо я вигадую? 

- Добре, - кажу вже тепліше, - то вип’ємо кави? 

Під час затишних посиденьок, коли напруга майже випарувалася, Михайло звертається до Богдани: 

- Хотів подякувати тобі, мила, за ідею з благодійним проєктом. Спрацювало перфектно. 

Богдана мило шаріється на ці слова, а для мене це новий копняк під одне місце. 

- Завжди рада допомогти, - відказує шатенка, не помітивши, як стиснулися мої пальці на чашці. 

Здається, це трохи і посуд розлетиться на уламки.

- Коли це ти встигла щось моєму брату надіслати? – не стримавшись, підвищую голос, - головне, чому я нічого про це не знаю?

Богдана здивовано дивиться на боса, на личку виникає зніяковіння:

- Михайло Миколайович написав мені повідомлення, де питав поради. Я придумала ідею для благодійного вечора. Оскільки це не стосувалося роботи, то я вирішила…

- Зрозуміло, - різко перебиваю і демонстративно роблю ковток з чашки.

Смачна кава. Тільки Богдана вміє робити таку.

Михайло та Богдана продовжують розмову. Говорять про різне: про проєкт, про Різдво, про дрібниці.

Знаю це все головою, але всередині наростає глухий, ірраціональний гнів.

Михайло сидить занадто близько до Богдани. Ближче, ніж я, помітив це чітко.

Говорить занадто легко. Дивиться на неї так, ніби… має на це право.

В якийсь момент не витримую.

- Добре, - різко кажу, підводячись, - досить.

Співрозмовники повертаються до мене. На обличчях здивування, яке ще більше дратує. 

- Олеже? - Богдана виглядає схвильовано, але разом із тим супиться, - що сталося? 

Я дивлюся на брата. Довше, ніж треба. 

- Не лізь до неї, - кажу так чітко, що сам дивуюся, - вона працює. І вона – не частина твоїх жартів та легковажності. 

У кабінет повисає тиша. Така, що наче задзвеніла у вухах. 

- Ти серйозно зараз? Я просто розмовляю. Ми розмовляємо. Давно не бачилися з Богданою… 

- Вам обов’язково регулярно бачитися? Я сказав – не лізь. Тримай дистанцію.

Помічаю, як Богдана зблідла, незважаючи на макіяж. 

- Олеже, - тихо говорить, - ти помиляєшся. Нічого такого немає. 

Але вже пізно. Я перейшов межу. 

Не збираюся відступати. 

З викликом дивлюся на брата, думаючи, що той стане сперечатися. 

Але Михайло того не робить. 

Повільно киває, усмішка зникає з мужнього обличчя. 

- Добре, брате. Я зрозумів, - говорить так рівно, що стає соромно за себе, - вибач, якщо тобі щось привиділося. 

Стає та йде до дверей. Вже стоячи у проході, говорить, не обертаючись: 

- Все, що я хотів, так це гарно провести вечір за дружньою розмовою. Та, певне, це з тобою неможливо. 

Виходить, м’яко зачинивши двері. Надто спокійно. Надто гідно.

На відміну від мене, залишаюся стояти посеред кабінету, відчуваючи, як адреналін змінюється важким соромом. Що я накоїв? Що на мене найшло? Богдана мовчки дивиться на мене, в очах здивування. Ще… біль? Розчарування?

- Я не розумію, - нарешті говорить, - чому ти так відреагував? На яких підставах, бос?

Відриваю рота, не знаючи, що видати. Хочеться сказати на свій захист, розгніватися і одночасно вибачитися. Натомість не знаходжу слів. Як пояснити те, чого сам боїшся? Того, що боїшся назвати. Ревнощі. Зізнатися, що Богдана перестала бути для мене просто колегою.