Розділ 36.

Богдана на мої слова легенько усміхається. Так, як вміє тільки вона. 

- І тобі дякую. 

Не розумію, за що красуня дякує, але вирішую не розпитувати. Якщо так каже, то певне, є за що проявляти вдячність. 

Після прикрашання ялинки Жасміна ще пів години бігає колами, захоплена блиском, гірляндами, кожною новою іграшкою, яку побачила щойно. 

В якийсь момент дівчинка втомлюється і, вмостившись поруч з нами на дивані, починає дрімати. 

Нагадуючи маленького херувима, який хоче показати простим смертним, що таке справжнє щастя. 

Богдана гладить доньку по спині легкими, майже материнськими рухами. На мить у мене стискається серце. 

Жінка гарно грає роль. На велику премію точно заслуговує. 

Боляче і солодко одночасно. 

- Вона вже спить, - шепоче Богдана, щоб не розбудити дитину. 

- Так, - так само тихо відповідаю, - ходімо, я перенесу її у ліжко.

Беру Жасміну на руки, вона обіймає мене уві сні, як завжди. Закриваю за собою двері її кімнати, даю собі кілька секунд, щоб зібратися, та повертаюся до вітальні. 

Де стоїть розкішна ялинка, та на мене очікує прекрасна дівчина. 

Чому ми не зустрілися з тобою раніше, Богдано? Чому не ти стала моїм першим коханням? 

Богдана стоїть біля вікна, зачаровано дивлячись на ялинку, що м’яко світиться у темній кімнаті. Навмисне вимкнули світло, тепер гірлянди відбиваються в її очах. 

Підходжу ближче, роблячи це повільно. Не хочу розтривожити той спокій, який Богдана створила. 

- Вона давно не була такою щасливою, - кажу, порушуючи тишу. 

- Це був гарний вечір, - відповідає співрозмовниця. 

- Завдяки тобі. 

Вона злегка повертає голову:

- Не перебільшуй, Олеже. Цей вечір став щасливим тому, що ти дозволив нам усім щастя. Дозволив це собі. 

- Я не перебільшую. Я знаю свою доню. Знаю себе. Не пам’ятаю, коли у цьому домі панувала така атмосфера і звучав саме такий сміх. 

Жінка опускає погляд, але бачу, як її пухкі вуста тремтять. Не від страху. Від невизначеності. 

- Олеже, - це все добре, але ти маєш розуміти, що я не хочу давати нікому хибних сигналів. 

- Все в порядку, - відверто відповідаю, - я все прекрасно розумію. Між нами робота, обов’язки, межі, які ми разом встановили. Я не прошу більше, ніж ти можеш дати. Як тільки пройде Новий рік, я виплачу тобі компенсацію за старання. 

Вираз обличчя Богдани змінюється, наче хоче щось заперечити, але не робить цього. На деякий час між нами панує тиша. 

- Проте, хочу, щоб ти знала, - наполегливо продовжую, - що сьогодні мені було дуже добре. Найголовніше, це те, що Жасміна виглядала неймовірно щасливою.

Повертається до мене, хвилясте волосся кольору спілого каштану обрамляє це миле личко. 

- Я також чудово провела час, Олеже. Навіть не думала, що мій суворий бос може виявитися таким уважним сім’янином. Хоча ні… думала, але не могла це довести. 

Мрійливо дивиться на ялинку, потім говорить: 

- Тепер, бос, мені треба повертатися додому. Якщо не складно, то порекомендуєш таксі? Я давно вже не їздила так. 

- Але, Богдано… 

Вирішую, що настав час озвучити задумку. Навіть якщо дівчина здивується, у мене будуть вагомі аргументи. 

- Дано, послухай. Я думаю, що тобі варто залишитися тут до того моменту, як завершиться угода між нами. 

Молода жінка дивиться із здивуванням, яке я розумію.

Оце начальник заяву зробив. Навіть не попередив про черговий сюрприз. 

- Олег, якось незручно, - ніяковіє жінка, - у мене є своя квартира. Та й на роботі не хочу, щоб дізналися. Скажемо, що живу вдома у начальника, що інші подумають? 

Беру вродливу шатенку за обидві руки. 

Мене завжди вчили йти до мети. Тепер моя мета полягає в тому, щоб переконати Богдану грати до кінця. Виконати роль мами на Різдво на відмінно. 

- Послухай, Жасміна дійсно виглядала сьогодні неймовірно щасливою. Якщо вранці виявиться, що тебе немає, тоді, боюся, що настрій моєї маленької красуні погіршиться. Поживи трохи у нас, зіграй роль до кінця. На роботі ніхто не дізнається. У компанії ми залишаємось босом і підлеглою. Без щонайменших змін. 

- Без змін… - якимсь тьмяним голосом повторює Богдана, потім усміхається.

- Добре. Якщо це допоможе благородній справі, то я згодна. Сподіваюся, кімната зайва знайдеться? Тому що переселятися до вашої спальні, Олег Миколайович, не маю бажання. 

- Ти що, дурепа?! Звісно, що такого не буде, - обурено кажу. 

Перехопивши погляд Богдани, одразу виправляюся: 

- Дано, ну звісно, що ні. Тобі відведуть окрему кімнату, будеш жити як королева з усіма зручностями. 

- Тоді дозволь, заберу деякі речі зі своєї квартири, - говорить жінка.