Розділ 33.

Богдана.

Цього дня прийшла на роботу раніше, ніж зазвичай. Сама по собі пунктуальна, але сьогодні перевершую себе. Підсвідомо наважуюся зізнатися, що причина в тому, щоб повільніше пройтися коридорами, де могла б зіштовхнутися з Олегом.

Як тоді, коли прийшла сюди вперше. Чоловік тоді розсердився, а я відчула, що не хотіла б, щоб такий добродій виявився моїм начальником.

Тепер все навпаки. Гарячий характер Олега не став проблемою. Проблема інша, криється в нас обох.

У цих коридорах я могла б почути дитячий сміх Жасміни, якщо її знову привели ненадовго до офісу.

Ялинка вже стоїть, і вона неймовірно красива. З білими та золотими іграшками виглядає так, ніби перенесена з різдвяної казки.

Мимоволі зупиняюся, проводжу кінчиками пальців по пластиковій гілці. Ялинка штучна, але виглядає наче жива.

Вся ця атмосфера, вогники постійно змушують згадувати Жасміну. Як вона дивилася на мене тоді, коли утрьох гуляли Києвом. Погляд, від якого щось м’яко стискається усередині. 

Відводжу погляд від ялинки, намагаючись зібратися. Робота, Богдано! Просто робота. Зайнятість на першому місці. 

Треба йти працювати, що і роблю. Шеф не викликає, отже, можна зайнятися іншими справами, до яких руки не доходили. 

Всередині дня, коли вже занурилася у звичні завдання, на екрані спалахнуло повідомлення: 

«Богдано, зайди до мого кабінету. Зараз. Олег». 

Встаю та йду до кабінету начальника, який знаходиться по сусідству. Постукавши, увіходжу і одразу розумію, що щось не так. 

Олег стоїть біля вікна, хоча я думала побачити чоловіка за робочим столом? 

Це недобрий знак? Чи, навпаки, добрий?

Руки тримає у кишенях, руки напружені. Мабуть, щось хоче сказати, але не впевнений, чи варто. 

- Богдано, сідай, - тихо говорить він. 

Опускаюся на стілець, намагаючись зберегти спокій. Що зі мною? 

- Олег, щось сталося? 

Молодий чоловік довго мовчить. Потім видихає, наче наважився на якийсь подвиг. Говорить, не обертаючись. 

- Це щодо Жасміни. 

Серце стискається від хвилювання. З дівчинкою щось сталося? 

- Вона… сказала мені учора, що мріє про маму на Різдво. 

Нарешті повертається до мене, продовжує: 

- Бачить у цій ролі тебе. 

Кліпаю нафарбованими віями кілька разів, тому що мозок ніби зависає. 

- Але… 

- Ніяких «але», Богдано. Моя доня цього хоче, отже ми маємо зіграти для неї цю виставу. Рішення не обговорюється.

Вражено дивлюся на боса. Олег і раніше міг утнути те, що купи не тримається. Але тепер…

- Ти хочеш, щоб я…

- Не про мене мова, - перебиває, - Жасміна хоче. Мріє про маму на Різдво. Бачить тебе у цій ролі.

- Це неправильно, - тихо відказую, - грати роль…

- Згоден. Але донька для мене понад усе. Її бажання - закон. Богдано, прошу тебе. У боргу не залишуся. Зіграємо цю виставу. Ніяких почуттів, тільки ділова угода.

Хочу відмовитися. Але…

Жасміна - суцільний янгол, ніколи не знала материнської любові. 

До того ж Олег сказав - ніяких почуттів. Кому вони потрібні? 

Дані думки промайнули у голосі, подібно до блискавки. Жасміна дуже мила дівчинка, але чи не жорстоко давати подібну надію? 

Ну, стану для неї мамою на Різдво, далі що? Хоча, як сказав Олег, ніяких почуттів… 

Але перш ніж погоджуватися чи відмовлятися, нехай бос бодай хоч трохи пояснить, що тут узагалі коїться. 

- Мене? - тільки й видаю, причому шепотом. 

- Так, - Олег стискає щелепу, ніби йому болить від такої затії, - я… обіцяв виконати будь-яке бажання. Знаю, що це звучить неправильно, навіть ненормально. Але вона… 

Чоловік потер перенісся і продовжив: 

- Вона ніколи раніше подібного не просила. Якщо подумати, доню, узагалі нічого у мене не просила. І я…

Я дихати перестала? Чи на мене стіни тиснуть? 

- Саме тому… мені потрібно, щоб ти стала, для неї, мамою на Різдво. Формально. Тимчасово. Твоє завдання — бути поруч, створити для неї незабутнє свято, подарувати трохи тепла. Розумію, як це звучить… наче угода, яку не хочеш підписувати. Мені це також не подобається. Але заради доньки готовий на все, як вже казав раніше. 

Олег говорить рівно, але я відчуваю, наскільки складно дається кожне слово. У тоні тремтить почуття провини, страху, щось іще… 

Наче щось приховує, але я не знаю, що саме. Та й як розгадаєш? Людині у душу не заглянеш, та й навіщо це робити? 

Сиджу, не знаючи, як бути. Навіть руки не знаю, куди подіти. Емоції змішалися… 

Теплі згадки про маленьку Жасміну, її обійми, довірливий сміх.