Розділ 32.

Завтра на роботу, початок робочого тижня. Знову порину у різні справи, в яких допомагатиме Богдана. 

Той вечір, що ми провели у місті, виявився неймовірним. Наприкінці відвіз Богдану додому, тепло попрощалися. 

Коли з Жасміною повернувся до будинку, донька практично засинала, але виглядала такою щасливою. Гарненьке личко просто розквітнуло. Доня і раніше завжди усміхалася, виглядала позитивно, але тепер… 

Тільки повноцінна родина здатна зробити дитину щасливою. Те, чого у Жасміни ніколи не було, тому що рідну маму вона не пам’ятає. Іншої не знає і, певне, не дізнається. Я дуже боюся обпектися знову… занадто боляче. 

Соромно зізнатися, але інколи, думаючи про Аврору, на очах виступають сльози. Звісно, дозволяю собі таку слабкість, коли ніхто не бачить. 

У першу чергу не бачить Жасміна.

Вона не повинна помітити у батька слабкість. Я – авторитет для своєї маленької принцеси. 

Зараз поправляю ковдру на доньці, вкладаючи її спати. Можу собі це дозволити, тому що весь наступний тиждень повертатимусь додому пізно увечері або навіть серед ночі, коли Жасміна вже спатиме. 

Її золотаве волосся розсипалося по подушці розкішними хвилями. Мимоволі торкаюся кількох пасм, просто щоб відчути, що моя доня поруч. 

- Татуню, - говорить дівчинка, пронизуючи поглядом своїми синіми очима, - через три дні у нас в школі новорічна вистава. 

- Справді? Ти не казала, - промовляю, думаючи про те, що донька вже б мала спати. 

- Думала, як краще повідомити, - продовжує дитина, - я гратиму головну роль. Зображатиму принцесу Ліліан. Цю роль хотіли отримати всі дівчата у класі. Отримала я. Вчителька сказала, що це завдяки моїм локонам, що я ідеально підходжу для образу. 

- Вітаю. Це ж звичайна річ, - кажу, відчуваючи гордість за доню.

З нею навчаються діти багатих батьків, але я знаю, що Жасміна — улюблениця усіх вчителів. Це не дивно, з її красою та привітністю. 

- Злата мені за це у волосся вчепилася, - неголосно промовила донька, - сказала, що я підлабузнююся до вчителів. Але це неправда. 

Донька дивиться на мене, сині очі спалахують по-дитячому наївним обуренням. 

- Я ніколи ні до кого не підлещувалася! Не збираюся того робити. 

- Знаю, - серйозно відказую, - я сам навчив тебе цієї риси: завжди залишатися вірною собі. 

Жасміна мовчить, дивлячись у стелю. Поруч лежить іграшковий ведмідь, з яким донька не розлучається.

-  Ти прийдеш на виставу? Поглянеш, як граю? Всі батьки обіцяли там бути. Хоча… не впевнена, що вони виконають обіцянки. Але то мені неважливо. Важливо, щоб ти виконав. 

Питання, на яке чекав, але все рівно виявився неготовим. Як можна пообіцяти, коли не знаю? 

На цей день може випасти важлива нарада, поставка товару, зустріч з інвесторами. Та що завгодно! 

Тому кажу те, що найбільше схоже на правду: 

- Жасміно, я докладу всіх зусиль, щоб прийти. 

- Ти не прийдеш, - тихо говорить дівчинка. 

Дві сльози виступають на очах, чіпляються за довгі вії, зриваються і котяться по білому личку доні. 

- Жасю…

Сльози доні викликають трохи не жах. Мала так рідко плаче чи сумує, що це здається чимось неймовірним. 

Нереальним. 

Чому вона розплакалася? Це не перша вистава, де вона грає важливу роль. Не перша вистава… на яку я не прийшов. 

Не зміг прийти. 

Донька повертає голівку до мене, стискає сильніше Топтика. На вустах спалахує легка усмішка. 

- Тату, коли я гуляла з тобою та Богданою, то відчула себе такою щасливою. На мить повірила, що у нас повноцінна родина. Що у мене є мама, а у тебе дружина. Я б так цього хотіла. 

- Я також цього хотів, мила, - щиро кажу, у душі розуміючи, що переступити через себе складно. 

- Наближається свято, - продовжує донька. 

Замовкає, потім випалює майже вимогливим голосом: 

- Я хочу маму на Різдво. Хоча б на цей період.

Завмираю від почутого. Ніяк не сподівався такого від доньки. На секунду не знаю, куди подітися. Моя розумна та слухняна доня таке говорить. Маму… наче та у магазині продається. 

- Може, краще нову ляльку чи іграшку? Чи набір для малювання? Тобі цей ведмідь не набриднув? 

Погляд доньки серйозний. Здається, збирається йти до кінця. 

- Тату, ти обіцяв. Пам’ятаєш, я говорила, що одного разу вимагатиму бажання. Ти погодився. 

- Жасю, - повторюю, беручи її долоньку, - це неможливо. Мамою не стають за бажанням. До того ж твоя мама… ясно дала зрозуміти, що не повернеться. Ми їй не потрібні… 

Замовкаю, подумки лаючи себе за сказане. Ну навіщо ляпнув? Скільки разів наказував собі не псувати образ Аврори. 

Хоча заради справедливості можна сказати те, що думаю.