Розділ 31.

Олег.

Я навіть вже забув, наскільки Київ може бути прекрасним. Коли вибирався з міста, то виключно у справах. Частіше за все втупившись у чергові важливі документи або розмовляючи з партнером. 

Тепер вибрався просто прогулятися. Навіть не віриться. 

Гуляю з донькою, на яку часто немає часу, і з Богданою. Жінкою… яка мені подобається. 

Невже я зізнався у цьому? Зумів це собі сказати, але тільки подумки. 

Вголос не скажу, тому що не хочу давати надії. Нам обом. 

Щоб відволіктися, починаю озиратися, щоб насолодитися тим, що нас оточує. 

Київ узимку має особливий подих, чарівну атмосферу. Місто пахне корицею, гарячим шоколадом. 

У такі дні хочеться вірити у дива, навіть якщо ти давно дорослий. Уявляю, яку радість відчуває Жасміна. 

Її вічно зайнятий татко знайшов для неї час.

Тримаю Жасміну за руку. Маленька пальчиками стискає мою долоню, поки з розкритим ротом розглядає вогники. 

Іншою рукою час від часу (сподіваюся, що непомітно) торкаюся ліктя Богдани, ніби перевіряючи, чи справді вона знаходиться поруч. 

Коли утрьох вийшли з машини, перед нами, просто над Хрещатиком, розтягуються гірлянди, схожі на сяючі мости між будинками. 

Мерехтять золотом і холодним синім. У тому світлі Богдана здається ще теплішою. На її шарфі осіло кілька сніжинок. 

Ловлю себе на тому, що дивлюся на неї занадто довго. Хоч би не помітила. 

Жасміна, моя маленька зірочка, робить кілька кроків вперед, потім повертається до Богдани: 

- Поглянь! Там ялинка! Вона така велика! 

Тягне нас обох за руки, наче маленький моторчик, що живиться святом. 

Інколи дивуюся Жасміні. У неї стільки усього, кожне бажання виконується. 

Здається, доньку вже ніщо не повинно дивувати, але ні!

Варто дівчинці побачити святкові вогники, як вона сама сяє. Яскравіше за будь-яку гірлянду, даруючи світло та тепло тим, хто знаходиться поруч.

Проте ялинка і справді вражає: висока, густа, вкрита тисячами вогників. Пробігають від вершини донизу, немов хтось пустив на місто зоряний дощ.

Поруч грає музика, знайома різдвяна мелодія. Щороку її можна почути, але зараз чомусь чіпляє сильніше.

Несподівано відчуваю себе маленьким хлопчиком. Стаю тим малюком, який чекав від батьків подарунків на Різдво, який радів, коли старший брат читав йому книжку про пригоди різних героїв. Хлопчиком, який не покладав все життя на те, щоб стати успішним та заробити якомога більше грошей. 

- Красиво, - тихо говорить Богдана, і я чую, як в її голосі є щось… ніжне чи що? 

- Гарно, - відповідаю і замовкаю. 

Дівчина піднімає на мене очі. Чомусь виглядає наче розгубленою. Невже чекає, що я скажу щось іще? 

- Тату, Богдано, пішли. Там стоять будиночки з пряниками. І там ярмарок. Я хочу яблуко у карамелі. Тато, купиш? 

- Звісно, сонечко. Тільки не біжи вперед, тримайся поруч. 

Рушаємо далі. Йду між ними двома і раптом… 

Я ж сміюся. Просто сміюся неголосно, але так щиро. Наче це не я, той чоловік, що боявся знову відчувати до когось симпатію, пускати у своє життя.

Хоча хіба я когось пускаю? У моєму житті місце є тільки для Жасміни. Богдана — моя підлегла, чому ж за межами роботи не можемо бути друзями? 

Так! Правильно! Ми друзі, не більше. 

Дивлюся, як Богдана кладе руку Жасміні на плече, поправляючи їй шапку. 

Бачу, як донька довірливо тулиться до неї, ніби знає її вже пів життя… 

Ловлю кожен рух Богдани, блиск очей, легеньку усмішку одними кутиками пухких вуст. 

На душі стає спокійно, так, як не було вже давно. 

Дівчата дивляться на мене, наче запитують, як буде далі. 

— Пройдемося ярмарком, я ж обіцяв Жасміні яблуко у карамелі. Як щодо гарячого шоколаду? 

— Приймається, — весело щебечуть обидві. 

Жасміна підбігає та знову хапає за руку. Богдана стає поруч, ми готові йти далі. 

Як справжня родина.

Впевнений, що кожний перехожий, якби звернув на нас увагу, був би переконаний, що це подружжя, яке гуляє з донькою.

Пригадується, як колись гуляв так з Авророю. Ще коли Жасміна не народилася…

Та від цієї згадки пересмикує. Якби не втрутився, Жасміна б не народилася взагалі. Я б не гуляв зараз за руку з цим маленьким дивом.

Беремо на ярмарку яблуко у карамелі для Жасміни та ще кожному по паперовому стакану гарячого та густого шоколаду. Простягаю стакан дівчині:

- Обережно, гарячий, - турботливо попереджаю, - ти, Жасміно, також будь обережна, не обпечися.

Знаходимо вільну лавку, яка знаходиться трохи осторонь від натовпу. Довкола панує шум ярмарку, сяють гірлянди, чується дитячий сміх, аромат кави та яблук у карамелі. Але тут, навколо нас, ніби утворилася своя маленька територія.