Розділ 29.

Олег Миколайович розвертається до мене, кілька секунд дивиться у вічі. 

Дивлюся у відповідь, серце калатає. 

- Все добре? - тихо запитує. 

Голос звучить тепліше за лампове світло, що над нами. 

Несподівано розумію, що мене трусить. Що зі мною? Чого це я? 

Мені наче холодно, хоча у залі душно. Те, що тільки-но сталося… та нічого ж наче страшного. Але чому ж так реагую? 

Олег стоїть переді мною, напружений, наче струна. Щелепа начальника так сильно стиснута, що бачу, як грає м’яз біля вилиці. 

Невже він розлютився? Через мене? Я ж всього лише підлегла. 

- Богдано, ти в порядку? - знову тихо запитує, наче боїться, що зайве слово спровокує спалах. 

Намагаюся відповісти, але замість слів виходить тільки якийсь зірваний вдих. Куди зник мій характер?

Тоді Олег робить крок ближче, його рука торкається мого ліктя. Робить це так обережно, наче торкається крихкої речі, яку боїться зламати. 

Тоді… щось зривається з гальм. 

Я навіть не встигаю подумати над тим, що зараз скою. 

Просто беру і тягнуся до нього. 

Губи торкаються його губ. 

Швидко, гаряче, зовсім не так стримано, як повинно бути. Хоча я узагалі не повинна цілувати начальника. 

Але ж він мене поцілував раніше? Чим я гірша? 

Чую, як бос різко вдихає. Відчуваю легкий подив, потім завмирання. Здається, Олег не знає, що робити, але й не відштовхує. 

Я цілую Олега. Свого боса. Людину, яка щойно мене захистила. 

Того, на кого встигла пролити каву, посваритися і помиритися. З ним ходила до ресторану… 

Тільки через кілька митей до мене доходить, що я роблю… 

Відскакую так швидко, що трохи не перечіпляюся об стілець. Накриваю рот долонею.

Хочеться провалитися під підлогу, аби тільки не стояти тут, під поглядом мужнього чоловіка. 

- Вибач, - шепочу, а голос трясеться, наче у школярки, - я… це… не повинна. Це від хвилювання. Стрес. Олег, я дуже не хотіла ставити тебе у незручне становище. 

Дивиться на мене так, ніби намагається зрозуміти… те, що сталося, насправді? 

Далі говорить, і голос знову звучить низько: 

- Богдано… все добре. 

- Ні, не добре… Я так ніколи не робила і не збираюся повторювати. Цей вчинок… жахливо непрофесійно. Взагалі… ти ж мій начальник. 

На секунду відводить погляд убік, ніби хоче зібрати докупи думки, які розкидані по кутках зали. Коли дивиться на мене знову, в очах палахкотить тепло. Знову згадується новорічна гірлянда, але цього разу це приємне порівняння. 

- Гаразд. Не думай про це зараз. Тобі треба води випити.

Виходить, щоб принести мені води, а я відчуваю, як горить на вустах його поцілунок. Коли повертається, простягає склянку. Я також мовчки роблю ковток, потім кажу: 

- Олег, ти втратив інвестора. Через мене… 

- Невелика втрата, - коротко відказує чоловік. 

Але бачу на мужньому обличчі досаду. Він явно хотів отримати цього чоловіка в якості партнера. Того, хто вкладеться у справу. 

- Не варто було… - починаю, навіть ще не знаючи, як завершити речення. 

- Варто, - твердо перебиває Олег, - Білецький думає, що йому все можна. Може, до цього моменту так і було, але я вирішив довести, що це не так. Відчуваю навіть тріумф, що поставив зухвальця на місце. 

- Контракт не буде підписано. 

- Ніякий контракт не потрібен такою ціною, - говорить Олег.

На очах виступають сльози. Ніхто ніколи за мене так не заступався. Паша завжди тільки говорив багато, але діяв тільки у найрідкісніших випадках, коли йому це було потрібно та вигідно. 

- Дякую, - тільки й кажу, відчуваючи, що зараз сльози заструменіють щоками. 

Дурепа сентиментальна. Що зі мною коїться? 

- Будь ласка, - відказує молодий чоловік, - шоста година. Робочий день завершився, тому… 

Не встигає договорити, як смартфон боса починає вимагати уваги. 

Молодий чоловік бере гаджет і починає говорити. Судячи з усього, зателефонував батько, тому розмова не стане стосуватися робочих питань.

Щоб не підслуховувати особисте, виходжу з конференц-зали. Дихання вже трохи заспокоїлося, серце не так калатає. 

Виходжу у коридор, бачу, що більшість працівників вже розійшлися. Ну так! Їх не стосувалася та конференція. 

Несподівано бачу на стільці, що стоїть біля стіни, світловолосу дівчинку, яка тримає в обіймах ведмедика та качає ніжками, які не дістають до підлоги. Навіть пісеньку наспівує, дивлячись на гірлянду та дощик, що приліплений до вікна. 

Компанію якраз прикрасили до приїзду інвесторів. 

Це ж Жасміна.