Розділ 28.

Потрібні туфлі знайшла і придбала навіть швидше, ніж планувала. Повертаючись до кабінету шефа, почула, як інші співробітниці обговорюють, що вже скоро планують прикрашати приміщення до Різдва.

Згадка про це свято змусила відчути тепло усередині. Скоро можна почати святкувати і забути, хоч на деякий час, про особисті переживання та про роботу.

Але не зараз.

Повертаюся до кабінету і вкотре бачу, як начальник розмовляє телефоном. Цікаво, цей чоловік колись розслабляється? Буває так, що приділяє увагу не тільки розвитку компанії, а ще чомусь іншому?

Чи комусь.

Наприклад, своїй чарівній доні. Цікаво, як там Жасміна? Вже скоро канікули у школі розпочнуться. 

Поки шеф говорить телефоном, перевзуваюся, після чого демонстративно роблю кілька кроків, щоб показати Олегу ефект нового взуття. 

Той показує великий палець вверх. Тобто задоволений. 

Що ж! Залишається тільки дочекатися, щоб гості також залишилися задоволені, як слід, оцінили. 

Проте сидіти та чекати цього немає часу. Йду до свого кабінету і починаю збирати документацію, що може знадобитися. 

Гості почали збиратися ближче до півдня. Вже скоро конференц-зала заповнилася сильними світу цього. 

Відчула себе ніяково, хоча б тому, що там, крім мене, не виявилося жодної жінки. 

Щоб там не говорили про рівність, але керівні посади продовжують займати чоловіки.

Моя ж роль спочатку виявилася незначною. Почала розносити каву, пригощати солодощами. Не звикати, на попередній роботі також доводилося займатися подібним. Асистентка керівника повинна бути готова до різних завдань, у тому числі побути прислугою.

Спочатку чоловіки настільки зайняті, що узагалі не помічають, звідки береться на столі кава та солодощі. Поступово атмосфера у залі стає менш напруженою, робота потроху сходить нанівець. В якийсь момент один з поважних добродіїв затримує на мені погляд і говорить: 

- У вас красива секретарка, пане Олег. 

Той усміхається і говорить: 

- Богдана не секретарка, пане Білецький. Вона моя асистентка. Вмію вибирати, тут я згоден. 

Отже, це і є той легендарний Роман Білецький, заради якого вся ця метушня. Усміхаюся на знак вдячності, адже мені комплімент зробили. Разом із тим помічаю, що інші чоловіки починають дивитися з цікавістю. Так, основна робота завершена, чому б не повитріщатися?

Хоча почуваюся не у своїй тарілці, але обов’язки виконую… 

«Які саме? Стояти та усміхатися, наче лялька, доки тебе розглядають?» 

Нічого. Витримаю, хоча і не звикла до такого. Помічаю спокійний і врівноважений вигляд Олега. Якщо шеф так поводиться, все під контролем. 

Все узагалі йде добре, але вже відчуваю, що щось не так. Намагаюся відволіктися від наполегливого погляду. 

Конференц-зал залитий теплом ламп, у скляних стінках віддзеркалюються постаті учасників. Презентація вже потроху добігає кінця, цифри ще світяться на екрані. 

Краще забути про увагу з боку пана Білецького та зайнятися нотатками. Думаю, що Олег вже сам впорається. Чоловіки збираються розходитися… хоч би це швидко сталося.

Я завжди розумію, коли турбують непроханою увагою. 

Стою біля столу та переглядаю нотатки, майже забуваючи про незручну ситуацію. Але тут Роман підводиться, після чого підходить із самовпевненим виглядом. 

Підходить занадто близько… 

- Ви сьогодні просто чудово виглядаєте, - промовив, ковзаючи по моїй фігурі. 

- Так, як і зазвичай, - відповідаю, змушуючи себе усміхнутися вкотре. 

Коли він піде? Несподівано помічаю, що інші чоловіки з цікавістю дивляться на нас, наче їм пообіцяли спектакль. 

Олег також дивиться, але в його темних очах спалахує тривога. Явно не подобається те, що він бачить. 

Як і мені. 

Пальці Романа несподівано торкаються мого ліктя, потім ковзають нижче. Так, ніби між іншим…

Потім швидко, так, що не встигаю відреагувати, проводить долонею моїм стегном. У цю мить відзначаю, що вдягнула спідницю правильної довжини. Інакше зухвалий молодик, без церемоній, задер би поділ короткої спідниці. 

На мить завмираю, холону всередині. Відступаю, але чоловік також робить крок вперед. Так усміхається, наче вже вирішив, що має право на таку поведінку. 

Хочеться дати ляпас, але поки сподіваюся, що відчепиться. Проте хтивість, що загорілася в очах, говорить зворотне. 

«Очі горять, як новорічні гірлянди, - невпопад думаю, - тільки теплоти від цього не відчувається». 

- Я завжди підтримую талановитих… і красивих, - додає хлопець низьким голосом, простягаючи руку знову, вже до моєї талії. 

- Прошу, не торкайтеся мене, - твердо кажу, але голос, як навмисне, тремтить. 

- Чому ні? Жінка - то прекрасне доповнення до чоловіка, - говорить Білецький, - раніше я не зустрічав у цій компанії настільки вродливих.