Розділ 24.

Олег.

Не знаю, навіщо влаштував цей вечір. Навіщо запросив Богдану до ресторану? 

Міг подякувати шатенці простіше: придбати ще один букет квітів або подарувати ювелірну прикрасу. 

Врешті-решт, мав нагоду виписати їй премію, сказати, що вона заслуговує на це через увагу до моєї родини поза межами роботи. 

Натомість вирішив не тільки провести з красунею вечір, але й спробувати вразити. Навіщо? 

Стільки цього «навіщо», що сам не знаю, до чого призведе. 

Що отримали в результаті? 

Замовив у ресторані дивні страви, які не змогли їсти. Тому довелося знову замовляти просту їжу, з якої і варто було починати. 

Потім, як телепень, прибрав стілець, коли Богдана збиралася сідати. Наостанок щось не так сказав офіціанту.

Від чого Богдана надулася найбільше? Ну от якого? Їй, бачте, цікаво, що відчує «містер принеси-подай». 

Згоден, що не варто казати зайвого, але… та по фігу то все. 

Розумію, що за роки, доки був сам і виховував доню, розучився залицятися до жінок. Робота та дім, в якому чекає на мене донечка, — це два місця, де почуваюся у своїй тарілці. 

То навіщо запросив Богдану до ресторану? Невже думав, що у нас щось вийде? 

Нічого не вийде, не варто навіть намагатися. Все, що можливе між мною та Богданою, — це дружба. Якої також не буде. 

Не буде з двох причин. 

Перша — дружби між чоловіком та жінкою не буває. Друга: на роботі краще не дружити. 

Вона моя підлегла, а я її бос. 

Крапка.

Сидимо тепер у машині, мовчимо. Відчуваю, що саме я повинен розпочати розмову. 

- Богдано, на тобі такі легкі туфлі, - кажу перше, про що подумав. 

Те, що мене хвилює. 

- Ви праві, - відказує дівчина, - трошки не розрахувала. Думала, що погода не зміниться, а вийшло… 

- Як будеш йти по снігу? 

- Тут небагато пройти. Тільки до парадного. 

Підсвідомо розумію, що знову роблю помилку. Вкотре поводжуся так, як не повинен, але нехай. 

Виходжу з машини, підходжу з того боку, з якого сидить Богдана. Відкриваю перед нею дверцята і простягаю руку. 

- Дозволь. 

- Так, звісно, - дівчина подає долоню у відповідь та виходить з машини. 

Та як тільки вона опиняється назовні, підхоплюю на руки. Яка вона легенька… 

Відчуваю, як Богдана здригнулася всім тендітним тілом. Потім обійняла мене за плечі. Сніг хрумтить під моїми ногами. Холодний, гострий, наче сердиться, що по ньому топчуться. Не вистачало, щоб вона йшла по снігу туфлями з тонкими підошвами.

Олег… я сама можу, - тихо протестує, але тонкі пальці все ж таки стискають мене за комір. 

Вродлива шатенка наче боїться впасти, але даремно хвилюється. 

- Сама? Авжеж, - не без іронії відповідаю, - на тонких туфлях у сніг. Думати головою треба, панянко, що взуваєш. 

Богдана затихає, наче їй соромно за ті кляті, але дуже красиві туфлі. Цікаво, вона також вважає вечір невдалим, чи у неї інші емоції? 

Розумію, що якби навіть Богдана у чоботях була, все одно поніс би. Туфлі тільки привід. 

Злегка боюся, що почне пручатися і протестувати, але ні. Злегка відкидається на моїх руках, наче хоче сказати: «неси, коли хочеш». 

І я це роблю. 

Йду сходами, притискаючи її до грудей. Богдана пахне морозною ніччю та легкими парфумами. Я не хочу звикати до цього запаху. 

Небезпечно.

Узагалі від цієї дівчини треба триматися подалі. Але як це зробити, коли працюємо разом? 

- Тобі не холодно? - запитує вона. 

Повертає голову, щоб поглянути мені в обличчя. Її волосся торкається моєї щоки, лоскоче, викликає приємні відчуття. Я – дорослий чоловік, який останні п’ять років тримає дистанцію з протилежною статтю, завмираю від такого зовсім легенького дотику. 

- Ні, - сам не упізнаю свій голос, - ти просто легка, а в під’їзді тепло. Не переймайся через мене. 

Знаю, що Богдана переймається. Хвилюється за мене. 

Але разом з тим, навіть не підозрює, як близько її присутність підводить мене до межі, за яку я не хочу… не маю права переступати. 

Тому що знаю, чим це все здатне завершитися. Розчаруванням. Я не хочу робити собі знову боляче. І ще менше хочу зробити боляче Жасміні. Яка мріє знайти справжню маму, але це дуже малоймовірно. 

Не хочу ризикувати різким падінням заради короткого польоту. Занадто вже дорослий для ілюзій та рожевих мрій.

Проте зараз, коли Богдана трохи притискається до мене, ніби шукає опори… хочеться повірити в інше. Що я ще можу полюбити, щиро та взаємно. 

Вже скоро Різдво. Хіба не на це свято люди вірять у диво? Чекають, що у житті може статися щось неймовірне.