Розділ 22.

-  Ваш тартар з дорадо, - говорить молодий хлопець, ставлячи переді мною тарілку, - для леді буябес. 

Обидва дивимося на те, що приніс офіціант. На якусь мить втрачаємо дар мови. 

Що це, в біса, таке? 

Я замовляв, бо мені сподобалися назви. Хотів «понтонутися» перед Богданою… і щось підказує, що не вийшло. План полетів під три чорти… і це ще м’яко сказано. 

Вишукана тарілка, на якій лежить акуратно нарізана… сира риба! 

Серйозно! 

Не очікував, що вечеря буде дивитися на мене майже живим поглядом. 

- Вони що, не приготували? 

- Не знаю, - розгублено відповідає Богдана, - думала, ти знаєш… логічно, бо ти замовляв. 

Обережно тицяю виделкою, ніби боюся, що дорадо запитає про мої бажання, тільки б не став їсти. 

Я і без виконання бажань не готовий це їсти.

Все ж таки куштую, коли вже принесли. 

- Ну як? - обережно питає Богдана. 

- Текстура слизька, смак специфічний. Я не люблю сире, тому для мене просто жах. 

Кажу швидко, розуміючи, наскільки недолуге виглядаю. 

Богдана переводить погляд на свою страву. У неї справи не кращі. 

Рибний суп із ароматом, який, здається, можна відчути за кілометр. 

Намагаюся виглядати невимушено, але коли під носом пролітає суміш запахів з морепродуктів та анісу… 

Весь мій героїзм кудись зникає. 

Нащо я це все задумав? Могли ж просто замовити щось стандартне, але точно смачне. 

Несподівано дуже бажається тарілка борщу. Цієї прекрасної, надійної та рідної страви. 

- Олег, ти не проти, якщо я не стану цього їсти? - запитує Богдана, - занадто насичений запах риби, спеції, які плавають на поверхні. Та й узагалі виглядає так, наче на стіл потрапила з рибальського човна. 

- Не їж, - тільки і відповідаю.

Мовчки сидимо, доки офіціант забирає тарілки з непочатою їжею. Забравши все, приходить і говорить:

- Щось ще будете, чи принести рахунок?

Який рахунок? Ми голодні, парубче!

- Каву та торт «Наполеон», - говорить Богдана.

- Борщ з пампушками, картоплю з котлетою по-київськи, - кажу я.

- Мені тоді ще сендвіч з сьомгою та пательню з реберцями, - додає Богдана, - гуляти то гуляти.

Хлопець вражено дивиться на нас. Гості тільки-но замовляли специфічні та дуже дорогі страви, але різко перейшли на просту кухню, смак якої перевірений не одним поколінням.

Після того, як принесли вже ці страви, посиденьки вдалися. Настрій піднявся, а я дав собі слово більше не гнати понти. Ні до чого це.

Мені хочеться запитати Богдану про щось особисте, але не наважуюся. Чомусь здається, що дівчина також мною цікавиться, але стримується від особистих запитань. 

- Дякую тобі за вечір, - говорить дівчина, - мабуть, пора вже збиратися. Завтра на роботу. Під твоїм керівництвом, начальнику. 

- Принаймні, якщо завтра прийдеш з невиспаним личком, то знатиму, з ким гуляла, - підморгую, на що красуня сміється. 

Мені легко з Богданою, добре, що послухався брата і повернув її на роботу. 

Богдана встає, а я подаю їй шубку, допомагаю вдягнути. Тепер я молодець, все роблю правильно. 

Як навмисне дає про себе знати телефон. Дивлюся на екран та бачу, що телефонує брат. 

Треба прийняти виклик. Кого б завгодно проігнорував зараз, але не старшого родича. 

- Привіт, Міша. Відволікаєш. Що там з поставками?

Слухаючи брата, кладу долоню на спинку стільця, на якому щойно сиділа Богдана. 

Новини невтішні, людина, яка мала привезти чергову партію товару, кудись завіялася. Не вперше, але це викликає почуття досади. 

Від роздратування смикаю стілець до себе, потім чую дівочий крик, на який не одразу звертаю увагу. 

- Розберемося завтра. Початок робочого тижня буде нелегким, - кажу, попрощавшись з братом. 

Сховавши телефон, бачу, що Богдана сидить на підлозі. Сукня трохи задерлася, і тепер її ноги узагалі не прикриті. Ковтнувши слину, запитую: 

- Ти чого розсілася на підлозі? 

- Ти як думаєш? - з роздратуванням запитує дівчина, - може тому, що стілець прибрали, коли я сідала? 

- Треба було сідати саме у цей момент? 

- Ваша дружина впала, - говорить офіціант, який недоречно підійшов.

Чого мені сьогодні так не щастить? Всі пхають носа у справи, коли не очікую. 

- Ви б допомогли їй чи як? - знову каже парубок, чим викликає трохи не злість. 

- Яке твоє діло? Моя дружина, зрозумів! - різко відказую, - роби свою справу. Не набагато молодший за мене, а працюєш офіціантом!