Розділ 18.

Олег.

Вирішив всі справи, коли вже була одинадцята вечора. Виходить, що додому потраплю не раніше години ночі. Точніше, не додому, тому що їхати доведеться до Богдани. Там Жасміна залишилася. 

Відчуваю тривогу за доньку. Як вона там? Вперше залишив її на чужу людину, яку знаю не так довго. 

Щось підказує, що все в порядку. Поруч з Богданою Жасміні безпечно та затишно. Не можу це, поки що, довести, але знаю. Просто знаю. 

Сам не помічаю, як минаю дорогу, виходжу біля потрібного будинку. Що, якщо вони вже лягли спати? Як бути? Під дверима стояти? Чого я, телепень, не попрохав у Богдани запасні ключі? Так поспішав, що узагалі ні про що не подумав.

Виходжу з машини, йду до будинку, проходжу повз консьєржа. Жінка ще не спить, дивиться на мене, впізнає. Поводиться вже не так вороже, як вдень. 

- Куди це ти подів ту маленьку красуню? - запитує вона. 

- Залишилася з Богданою, - відказую, привітно усміхнувшись. 

Чимось ця жінка сподобалася. Нехай трохи різка, але видно, що чесна, порядна і говорить те, що думає. Погано, правда, що зазвичай її про це не запитують, а вона все одно носа потикає. 

- Сподіваюся, у вас з нею все буде добре, - продовжує та, - як постараєшся, то Богдана тобі пробачить. Таку дівчину ще спробуй знайти, тому борися за неї. 

- Прийму до уваги, - погоджуюся, перш ніж піти далі. 

Цього разу не користуюся ліфтом, йду сходами. Повертаюся до її квартири повільніше, ніж мав би. Якось дивно, невже тягну час? Дарую собі кілька зайвих секунд, перш ніж знову побачити Богдану. 

Не дівчину, не підлеглу. Жінку, яка за останні кілька днів змусила моє серце битися швидше… так, як воно билося кілька років тому. Коли кохав Аврору, думав, що вона також кохає.

Що так буде завжди… 

Боюся цього відчуття. Не знаю, що з ним робити. Невже ризикую помилитися знову? 

Сходи здаються довшими. У коридорі тепло, пахне чимось домашнім. Здається, ваніллю чи корицею. Такі аромати відчував, коли сам був малим. Як полюбляв возитися на кухні, допомагаючи мамі пекти печиво. 

Михайло реготав з мене. Я за це називав його мудаком. І отримував у відповідь в ніс. 

Зупиняюся перед її дверима і… чую сміх Жасміни. Дзвінкий та щирий. Поруч тихий голос Богдани. Такий спокійний, м’який… теплий. Голос, який торкається десь глибоко. 

Донька ще не спить? Неподобство. Треба навести порядок. 

Стукаю.

Двері відчиняються практично одразу, наче мене там чекають. Богдана стоїть у затишному світлі передпокою, і вона прекрасна. 

У простій домашній сукні, рукави якої присипані борошном. Волосся зібране, але одне пасмо впало на обличчя. Дівчина відсовує його легким рухом, я заворожено спостерігаю. Цей простий рух вибиває з рівноваги, наче я бовдур недолугий. 

- Ви повернулися, - усміхається Богдана, - Жасміна ще грається. 

- Здогадуюся, - надаю голосу суворих ноток, - хоча вона вже спати має. Проте добре, що не спить, бо все одно пора їхати. Я не хотів вас довго затримувати, але вже так вийшло. 

Богдана пропускає мене всередину квартири, і Жасміна одразу кидається до тата. Її теплі обійми… але разом з тим, відчуваю на собі інший погляд. Тихий, уважний. Погляд Богдани.

- Вона поводилася добре? - питаю, бажаючи дізнатися, як донька провела час вдома у фактично чужої жінки. 

- Дуже, - відказує Богдана, - я запропонувала почитати казку про принцесу, але Жасміна відмовилася. Сказала, що у подібну маячню не вірить. 

Усміхаюся, тому що упізнаю доньку. Вона дійсно не полюбляє сюжети, де принц рятує принцесу. Може, тому що я часто згадував Аврору і не в дуже позитивному світлі. 

- Тому ми спекли печиво. Жасміна чудово допомогла, - дівчина легенько торкається долоні моєї доні. 

Ловлю себе на думці, що дивлюся не на Жасміну, а на руку Богдани. На її тонкі, витончені пальці. На те, як вона безтурботно та природно торкається мого світу. Заходить до нашого з Жасміною особистого простору. 

Я не проти цього… хоча вголос не скажу. 

Хоча б тому, що це небезпечно.

Тому відводжу погляд, ніби так простіше встановити кордони, відгородитися. 

- Дякую, - кажу тихо, злегка втомлено, - не знаю, чи було це зручно. Тільки зараз це подумав, тому що тоді так поспішав… 

- Олег, - дівчина вимовляє моє ім’я так, що воно звучить м’якше, тепліше та краще. 

Неначе перед нею стоїть зовсім не той чоловік, який постійно кудись поспішає, намагається все тримати під контролем. 

- Це тривало всього лише кілька годин. І мені… 

Богдана мовчить кілька секунд, потім додає: 

- Мені неважко, і це правда. 

Давно не чув такого від жінки. Доки працюю, за Жасміною приглядають всі, крім рідної матері: вчителька, няня, репетиторка. Всі вони працюють за гроші, а Богдана посиділа з моєю донькою просто так.