Розділ 15.

Богдана мовчить також, а я вирішую, що час продовжити розмову. 

- Ти звільнилася… надто поспіхом. Я хочу це виправити. 

Дівчина пирхає. М’яко, але з колючкою. 

- Тобто це моя помилка? Ви збираєтеся цю помилку виправити? 

- Замовки, - з роздратуванням кажу і одразу виправляюсь, - тобто… я хочу зауважити… 

- Але… 

- Замовкни, - знову не стримуюся і розумію, що перебір. 

Богдана здивовано дивиться, наче хоче спитати: не з тієї ноги встали, начальнику? 

- Богдано, я говоритиму по суті. Мені потрібен фахівець, який не робить дурниць. Ти саме така. Думав, що обійдуся без асистентки, але важкувато. Все-таки буде краще, якщо повернешся. Тобі, до речі, також. Гроші ж не з повітря беруться, а коли жінка ще самотня…

Дівчина різко видихає. Так, я зачепив. Спеціально. Але водночас… злився на себе за це. 

- Звідки ви знаєте, що я самотня? - з викликом запитує Богдана. 

- Перетнулися з консьєржем. Балакуча жіночка. Прийняла мене за твого колишнього, який тобі зрадив. 

- Може, то я йому зрадила. 

Усміхаюся і далі промовляю з такою впевненістю, якої сам від себе не сподівався: 

- Богдано, не потрібно вигадувати. Така, як ти, не здатна зрадити. Якщо закохуєшся, то назавжди. 

Красуня шаріється, потім вирішує повернути розмову у робоче річище. 

- Олег Миколайович, ви дозволили собі більше, ніж потрібно. Я зробила те, що вважала за потрібне. 

- Ні, ти втекла. Як тільки виникли перші труднощі. Думав, ти здатна на більше. 

Співрозмовниця відкидається назад на спинці стільця, наче хоче тримати дистанцію. Блакитні очі починають блищати гнівом.

- Зараз ви поводитеся так, наче маєте право вирішувати за мене. 

- Тому що я знаю, що без тебе в офісі стало гірше, - визнаю це, хоча й неохоче, - я хочу, щоб ти повернулася. 

Слова, сказані мною, практичні. Розумні та правильні. Знаю, як поводитися з людьми… 

Разом з тим, ловлю себе на думці, що думаю не тільки про роботу… про її очі, голос. Про те, як було порожньо без неї на роботі. 

Що зі мною і про що думаю? 

Богдана ж дивиться на мене з недовірою. 

- Тільки робота? - запитує тихо, наче боїться відповіді. 

Відчув, як напружуються плечі. До чого це питання? Вона також щось відчула і не хоче зізнатися?

В якусь мить бажається сказати більше. Занадто багато. Стримуюся. Це буде нерозумне рішення. Небезпечне. Непрофесійне. 

- Не ускладнюй, Богдано, - нарешті відповідаю, - що нас може поєднувати, крім роботи? Нам від того легше. 

Дівчина ледь посміхається кутиками губ, у цьому вгадується сум. Я сказав щось не те? Може, сподівалася на щось інше? Але навіщо? 

У цей момент двері на кухню тихо відчиняються, визирає Жасміна. 

- Тату, а ви вже закінчили? - тихо запитує дівчинка, притискаючи до грудей улюблену м’яку іграшку. 

Чого вона з тим ведмедем возиться? Купа іграшок вдома, а вона прикипіла до цієї іграшки. Хоча що тут думати? 

Іграшку дитині подарувала мама, яку Жасміна не пам’ятає. Певне, через ведмедя відчуває материнське тепло, якого у неї ніколи не було.

Не знаю, мила, - чесно відказую, - як оця прекрасна леді вирішить, так і буде. 

Донька переводить погляд на шатенку, помічаю, як прояснилося обличчя жінки. Це не дивує, тому що Жасміна має владу над іншими. Навіть самі запеклі бізнесмени та суворі дядьки усміхалися, дивлячись на це диво. 

- Так, ми все вирішили, - говорить Богдана, - я повертаюся працювати у твого тата. 

Личко Жасміни просяяло, навіть дивно, що так зраділа. 

- Чудово, - щебече, та, підбігши до мене, обіймає, - то як щодо цукерок з чаєм? 

- Із задоволенням, - говорить Богдана, - у мене ще торт є. Хвилювалася за калорії, але тепер їх можна сміливо розділити. 

Напруження, що панувало між нами хвилину тому, розтануло. Мети своєї досягла, Богдана повертається працювати у компанію. Михайло залишиться задоволеним, а я знову отримав неймовірну помічницю. Хоч перед святами не доведеться робити все самому.

У мене ще пара дуже важливих нарад у цьому році, добре, що Богдана буде поруч.

Наступні хвилин сорок здаються мені неймовірно щасливими. Сиджу поруч із донькою та молодою жінкою, з якою крадькома не зводжу погляду.

Богдана дійсно вродлива, з ніжним матовим личком та волоссям, що його обрамляє. Волосся непофарбоване, має природний колір спілого каштану.

Я вже й забув, яке це щастя, ось так посидіти тихо вечором за чашкою чаю. Постійно потрібно кудись нестися, заробляти гроші, думати про завтрашній день.

Інколи хочеться все покинути, знаходитися поруч із донькою… щоб поруч також була жінка, яку б міг покохати, яка б любила мене.