Розділ 12.

Знаю, що треба забиратися геть. Не хочу, щоб щасливі закохані мене побачили. 

Що Паша у ній знайшов? Невже я гірша? 

Може і гірша… чи ні? 

Пригадується історія Діани - принцеси Уельської. У цю красуню були закохані мільйони чоловіків. Чарльз її не любив, надаючи перевагу Каміллі… 

Хоча, звісно, мій колишній далеко не принц, а я не схожа на принцесу. Та все ж таки… чому він обрав її? 

«Та яка тобі різниця? Невже хочеш повернутися до цього зрадника?» 

Звісно, що не хочу, але ж досадно. 

Всі кажуть, що я вродлива, та певно, від краси особисте щастя не залежить. 

Роблю спробу все ж таки піти геть, але запізнююся з наміром. 

Новоспечена пара мене помічає. 

- Привіт, Богдано, - говорить Ліна, без зайвих церемоній звертаючись до мене, - як твій настрій? Готуєшся до свят?

Дивлюся на колишню подругу, не вірячи у те, що чую. Виникає враження, що Ліна узагалі не вбачає у ситуації нічого поганого. 

- Ти на свята будеш сама? - запитує екс-подруга, демонстративно беручи за руку Пашу. 

Це вже на неї більше схоже. Отруйна негідниця. 

- З ким їй бути, моя пташка, - втручається у розмову Паша, - не всім так щастить, як нам із тобою. 

Похмуро дивлюся на коханого, не знаючи, як вчинити: плюнути у зухвалу пику чи сказати два-три нецензурних слова. 

- Бувай, Богдано, - продовжує дівчина, - даремно ти мене видалила з друзів у соціальних мережах. З майбутніми святами. 

Вони йдуть, а я, зціпивши зуби, заходжу до кондитерського магазину.

Купую великий торт, на який раніше тільки дивилася. Не можна балувати себе зайвими калоріями, але наразі все одно. 

Який сенс слідкувати за зовнішністю та плекати власну красу, коли наречений покинув заради якоїсь… 

Реально. Ліна, у порівнянні зі мною, сіра мишка. 

Настрій ходити магазинами пропав, тому забираю торт та йду додому. Зварю собі турецьку каву, відріжу великий шматок і буду насолоджуватися смачним десертом. У такому відпочинку є свої переваги. 

Коли наливаю окріп у чашку, пригадую, як Олег перекинув каву на себе. Мимохіть усміхаюся цим спогадам. 

Все ж таки, це виглядало кумедно. Якби тоді зрозуміли одне одного, то зараз пригадували б із сміхом. 

Якби Олег притримав язика, не наговорив стільки образливого. Та якби я проявила більше терпіння і не грюкнула дверима…

Сідаю за стіл, дивлюся на чашку з кавою, на відрізаний шматок торта. Не поспішаю їсти, якось немає апетиту. 

Деякий час сиджу мовчки на маленькій кухні, спираючись спиною на стіну. Вперто намагаюся не думати про роботу. Але думки повертаються знову. Потрібно сьогодні ж сісти за ноутбук та написати резюме. 

Та ще й думки вперто повертаються до нього. Не до Паші, пішов він. 

До Олега Миколайовича, якого подумки називаю просто Олегом. До його суворого обличчя, погляду, який не зуміла розгадати за один день співпраці. 

Задумавшись, не одразу чую, як звучить дзвінок у двері. Почувши це, навіть трохи підскочила на стільці. 

Отакої! Кого це принесло? Наче ж нікого не запрошувала. Що як хтось з недобрими намірами? 

Обережно підходжу до дверей, дивлюся у вічко. Серце, здається, вдаряє об ребра. 

Олег! Тобто Олег Миколайович Вінський. 

Що йому потрібно?

Стоїть у темному коридорі під’їзду. Високий, стриманий, але з таким виразом, якого ніколи раніше у ньому не бачила. Правда, не можу зрозуміти, про що йдеться. 

У руках букет червоних троянд. 

Серйозно? Це для мене? 

Вагаюся, чи варто відкривати, але треба. Не залишати ж людину стояти під дверима. 

В принципі, чому ні? Він не знає, що я вдома, можна прикинутися, що нікого немає. 

Але не хочу так робити. Не полюбляю брехні. Немає сенсу брехати собі, що не рада бачити Олега. 

Що я його не чекала… чекала. 

Постояла ще кілька секунд, потім рішуче відкриваю двері.

- Добрий вечір, - говорить Олег, голос звучить тихо, наче боїться, що з інших квартир вийдуть сусіди на розбірки. 

- І вам… але зараз не дуже гарний час, - намагаюся триматися рівно, та щось не виходить. 

- Знаю, - відказує чоловік, - але старший брат наполягає на тому, щоб я зробив все швидко та якомога раніше. Приїхав завтра, то отримав би від старшого родича. 

Он у чому справа! Виходить, Михайло Миколайович натиснув на холодного красеня. Що ж! Сама винна. Немає чого жалітися. 

Хоча, звісно, я не жалілася, тільки сказала, що звільнилася. Мабуть, Михайлові все стало одразу зрозумілим.

Дивлюся на шефа. Він знову став тим самим серйозним і величним добродієм, що тримає співробітників під контролем. Елегантне пальто, суворий погляд, стиснені вуста.