Розділ 11.

Богдана.

Квартира зустріла тишею, здається, навіть стіни не очікували, що я повернуся раніше призначеного часу. Розгублена, з очима, в яких тремтить відблиск образи. Двері тихо зачинилися за мною, нарешті дозволила собі видихнути. 

Ще добу тому, збираючись на роботу, я відчувала себе такою щасливою. Тепер… 

- Яка ж я дурепа, - прошепотіла у порожнечу, ковзаючи по ремінцю сумки. 

Ну от реально! Олег Миколайович мене не звільняв. Сама так вирішила, не дозволивши босу все обдумати. 

Він би, можливо, попрохав вибачення за сказане. Я поспішила, і тепер напевне не дізнаюся, як все могло б статися.

Звільнення. Це слово мені узагалі не властиве, воно наче розпинає думки навпіл. Здається, що я зробила імпульсивний, гарячий та недосвідчений постріл.

Пригадую, як обличчя боса на мить змінюється. Від холодної стриманості, переходить у здивований біль. Біль! Невже йому шкода мене втрачати?

Але я не стрималася, сказала все, що кипіло всередині. Потім грюкнула дверима його кабінету…

Чому я так образилася? Нехай Олег і сказав зайве, але ж на емоціях чого тільки не скажеш…

Тепер всередині порожньо і трохи соромно.

Нічого не зміниш. Якщо зателефоную, щоб перепросити (хоча за що маю перепрошувати?), то бос, скоріше за все, відправить по відомій адресі.

Та й не повинна я вибачатися. Врешті решт, не я почала з образ.

Що ж! Пропрацювала на одному місці тільки один день. Це рекорд.

Починаю ходити кімнатою, блукаю без жодної мети. Як людина, яка втратила щось важливе, але одразу так збагнути не можу. Що саме? 

Роботу? Так. 

Можливість? Безумовно. 

Та найгірше те, що втратила шанс зрозуміти, розібратися у тому дивному відчутті, яке щоразу спалахувало, коли він проходив повз. 

Холодний, замкнутий, але такий величний. 

Його дещо зухвалий голос, уважний погляд, який ховався за суворими формулюваннями. Здавалося, він інколи завмирав перед тим, як торкнутися до документів, які я приносила. 

«Припини думати про це, - наказую собі, - певно, вигадала те, чого немає. Олег - красивий чоловік, а тебе зрадив наречений. От і почала мріяти про того, хто перший трапився на шляху». 

Та скільки б не розмірковувала, то все частіше поверталося питання: навіщо я так? Кинула виклик, від якого він навіть не оборонявся. 

Гордість шепоче, що я все правильно зробила. 

Тому просто ховаю обличчя у долонях та гірко усміхаюся.

Тепер доведеться шукати роботу знову. Доведеться дочекатися нового року. Під кінець року ніхто не наймає робітників. 

Треба ставити крапку. Що зроблено, те зроблено. 

Врешті-решт, чого мені боятися? Гроші на рахунку маю, на щастя, зуміла добре заробити на попередній роботі, до того ж за той місяць Михайло Миколайович не поскупився… 

Як же соромно перед ним! 

Чоловік надав можливість працювати на брата, отримати посаду у серйозній косметичній компанії, а я… 

Де була моя хвалена витримка? 

Не хочу більше про це думати, бо ризикую збожеволіти. Краще зосередитися на тому, що скоро Різдво.

Чудове свято, яке любила у дитинстві. Тільки тепер святкувати немає з ким. Думала, що зустрінуся з коханим Пашею, але не так сталося, як гадалося.

Залишається відсвяткувати самій або поїхати до батьків. Другий варіант не тішить, тому що там зберуться гості, яких майже не знаю.

Виходить, що буду сама…

Нічого, все налагодиться. Нехай не одразу, але все буде добре. Я вмію боротися з життєвими труднощами.

Піднімаюся з дивану та йду в душ. Треба привести себе до ладу та лягати спати. З хорошого варто зауважити, що не доведеться завтра нікуди вставати.

Та це слабка втіха, бо я ніколи не боялася ранніх підйомів. Вставала та мчала на роботу, яку дійсно любила. Тепер доведеться зробити перерву.

Наступного ранку прокинулася в поганому настрої. Який трохи покращився, коли побачила, як за вікном йде сніг.

Поглянувши на календар, бачу четверте грудня. Початок місяця, але відчуття, що до Різдва залишилося зовсім небагато. 

Поки готую сніданок, думаю над тим, що нічого сидіти вдома. Коли вже є вільний час, краще піти погуляти. Погода чудова, ніяких справ не передбачено. 

Чого ж сидіти та киснути? 

Снідаю, після чого збираюся та йду на вулицю. 

Виходжу та із насолодою вдихаю прохолодне повітря. Морозець зовсім легкий, сніг встиг тонким шаром вкрити асфальт. 

До зимової казки ще далеко, але можна вважати, що вона розпочалася. 

Я люблю зиму. Різдво, для мене, завжди залишалося чимось особливим. Вірила, що цього дня має статися щось чарівне. 

Може, роботу знайду саме на Різдво? Але це виглядає якось зовсім нездійсненно.