Розділ 6.

Богдана

Михайло Миколайович порадив приїхати до компанії Mriya Essence о другій половині дня. Сказав, що потенційний бос перебуватиме у кращому настрої. 

Попередив, що Олег Миколайович Вінський досить жорстка людина. Полюбляє відповідальних співробітників і тих, хто виконує власні обов’язки мовчки. 

- Але, Богдано, - сказав Михайло, - разом з тим Олег цінує тих, хто покаже себе з кращого боку. Брат - щедра людина, і якщо залишиться задоволений роботою підлеглої, можеш розраховувати на премію. 

Те, що майбутній начальник (сподіваюся, що таки візьмуть на роботу) холодний та складний, мене не лякає. 

Я знаю, як влаштований цей світ. Мені не вісімнадцять, рожеві окуляри спали і навіть встигли розбитися. Доросла, двадцятип’ятирічна жінка, що знає собі ціну. Принаймні на роботі, бо в особистому житті, як кажуть, «лохонулася».

Вже встигла попрацювати на посаді помічниці боса, знаю, як встигнути в декількох місцях одночасно. Мені відомо, як однією рукою подавати начальнику каву, а іншою друкувати на ноутбуці відповідний текст. Якщо дуже потрібно, можу одночасно замовити квитки на потяг або літак. 

Крім роботи, встигла дізнатися і про інші реалії життя: побудувати стосунки, зібратися заміж і все це втратити. Причому «загубити» не тільки невірного нареченого, але й таку ж зрадливу подругу, з якою дружила ще зі школи. 

Згорів сарай, гори і хата! До біса все. 

Краще зосередитися на тому, як подати себе на співбесіді. 

Звернувшись до тих, кого помітила у коридорі, знаходжу кабінет власника. Тільки-но хочу постукати, як двері відчиняються, і мене трохи з ніг не збиває високий стрункий чоловік. 

Автоматично піднімаю те, що той впустив, подаю йому та вибачаюся. 

- Дивіться, панянко, куди йдете, - чую у відповідь, після чого добродій швидко йде геть. 

Проводжу поглядом рівну постать у костюмі. Це і є мій начальник? Що ж! Мене попередили…

То що робити зараз? Почекати, доки повернеться під кабінетом? Чи зайти до приміщення і там чекати? 

Зітхнувши, вибираю перше. Я не у себе вдома, а знаходжуся у величезній компанії, де поки що я ніхто. 

- Що? Наш красунчик вже зірвав на тобі злість? - запитує дівчина за ресепшеном. 

Дивлюся на неї і підсвідомо розумію, що переді мною секретарка. 

Якби не мала відповідного досвіду, то могла б подумати, мовляв, чому вона не виконує роль асистентки. 

Не ставлю такого питання, тому що знаю відповідь. Секретарка не має такої компетентності, як асистентка. Секретарка займається дрібними дорученнями, є помічницею фактично для всіх тих, хто працює у компанії. 

Асистентка керівника – права рука боса. Величезна відповідальність, з якою не кожна впорається. Я маю впоратися.

- Не ображайся на Олега Миколайовича, - веде далі дівчина, - він непогана людина, просто дуже категоричний. До нього потрібно знайти підхід. 

- Дякую, - відказую, привітно усміхнувшись, - я вмію налагодити стосунки практично з кожним. 

Деякий час чекаю, доки не бачу, як чоловік наближається до кабінету. Мене не бачить, тому що втопив очі у телефоні. 

- Олег Миколайович, до вас… - починає дівчина за ресепшеном. 

Той відводить погляд від телефону і невдоволено говорить: 

- Віто, я казав, що не приймаю нікого. Не почула з першого разу? 

- Але ця панянка говорить, що від Михайла Миколайовича… 

Молодий чоловік робить жест секретарці, щоб та замовкла, потім переводить погляд на мене. 

Підводжуся зі стільця, непомітно обсмикуючи одяг, щоб виглядати бездоганно. Сподіваючись, хоча б трохи сподобатися чоловіку. 

Судячи з виразу обличчя, я йому геть не сподобалася.

- Заходьте, коли прийшли, - говорить і сам заходить до кабінету.

 Нічого не залишається, як піти за ним. На мить промайнула думка розвернутися та піти геть, але вона швидко зникла.

Не хочу здаватися перед першими труднощами. До того ж дала слово Михайлу Миколайовичу, переконала, що здатна налагодити контакт з ким завгодно. Негарно брехати, в першу чергу, собі.

Опинившись у кабінеті, відмічаю, що обстановка зі смаком, але досить проста. Це викликає повагу та бажання довести, що я здатна тут працювати. 

Олег Миколайович вже сидить за робочим столом і розглядає з виглядом великого боса. Темні очі пронизують наскрізь. 

Красивий чоловік. Статний, темноволосий, з рівними плечима, руки дужі, але витончені.

Його дружині пощастило із зовнішністю чоловіка, що навряд чи скажеш про характер. Мабуть, тримає все під контролем, не дозволяючи зайвого кроку ступити. 

Хоча яка мені різниця? Я своє особисте життя не зуміла влаштувати, то навіщо чуже обдумувати? 

- Ваша спідниця, Богдано, занадто коротка, - різко говорить, так що аж смикаюся. 

- Хіба? Вона нижче коліна, - парую, - пристойна довжина для роботи.