Розділ 1.

Олег. 

Дитячі ручки обіймають мене міцно-міцно. Я готовий так стояти вічність. 

Але треба йти. Працювати. У суботу. 

Коли у всіх нормальних людей вихідний, багаті підприємці повинні продовжувати працювати. Хоча б для того, щоб утримати власне багатство на рівні. 

Щоразу кажу собі, що роблю це заради доньки. Я маю забезпечити її майбутнє, дати все найкраще. Також щоразу бачу її великі блакитні оченята, наповнені сльозами. 

Жасміна не хоче, щоб я йшов. Вона інколи днями мене не бачить. 

Їй тільки шість років, дівчинка потребує батьків… в першу чергу матері, якої у неї немає, і батька, який цілодобово пропадає на роботі. 

- Все, моє сонечко, - лагідно знімаю руки дочки з шиї, - татові треба бігти. Водій сказав, що машина біля дому. Залишаєшся з нянею. 

Дивиться на мене, від чого стискається серце. Тільки б не почала благати, щоб залишився. Ні. Вона розумниця, ніколи не вередує.

Я розумію, - голос дитини звучить так серйозно, що стає ніяково. Може, краще, якби розплакалася, вчепилася у піджак та вимагала, щоб залишився вдома. 

Жасміна дорослішає занадто швидко. Причина відома. Щоб дівчинка могла дозволити собі повноцінне дитинство, їй потрібна матір, яка поступово робитиме з неї принцесу. 

У доньки немає вибору, треба швидше рости та ставати самостійною. Няня, доглядальниця та прислуга зовсім не те, що потрібно. 

Всередині відчуваю злість та роздратування. Я ж дійсно планував провести день з Жасміною. 

Кухня ще пахне какао, яке ми нещодавно пили разом. Ранок суботи повинен був належати нам, залишатися тихим, повільним. 

Саме так я і пообіцяв вчора доньці. Але телефон (інколи хочеться його вимкнути) зарепетував ще до світанку… 

Зустріч призначена на одинадцяту. 

Тепер, звільнившись від обіймів найдорожчої мені людини, застібаю манжети білосніжної сорочки.

Тим часом Жасміна йде до кімнати та повертається, притискаючи до себе ведмедика. Свою улюблену іграшку. Вона завжди так робить, коли відчуває себе незатишно. 

- Тобі личить ця сорочка, - говорить мала, підходячи ближче, - ти дуже красивий. 

Усміхаюся і дивлюся вниз на свій маленький скарб. 

- Дякую за комплімент. Але не захоплюйся, бо ще зазнаюся. 

Жасміна стоїть поруч, не зводячи з мене погляду. Я в цей час зав’язую краватку. 

Колись це робила Аврора, після неї нікому не дозволяю виконувати цей ритуал. Коли Жасміна підросте, то, можливо, вона це робитиме. 

Але недовго.

Моя доня обов’язково зустріне гідного хлопця, який зробить її щасливою. У них все складеться не так, як у нас з Авророю, якій кар’єра виявилася важливішою за коханого та навіть за власну дитину. 

Прямо як мені… 

Ця думка пронизує так, що навіть смикаюся. 

Ні! Я не такий, як колишня дружина. Все, що я роблю, то це заради доньки. 

- Доню, ти б йшла до кімнати. Через годину можете з Агатою піти до парку погуляти. Але недовго, погода холодна… 

- Я можу постояти пору, доки ти тут? - перебиває Жасміна, - невідомо, коли зможу побути з тобою. 

Зітхаю та опускаюся навпочіпки, щоб бути з нею на одному рівні. Одразу обхоплює мої пальці маленькими теплими рученятами. 

Ведмедик падає з її обіймів на підлогу. У блакитних очах спалахує надія. Може, тато все ж таки нікуди не піде? 

Я ж повинен розбити цю надію…

Мила, у тата важлива зустріч. Дуже важлива. Мені треба… 

Вона киває і мовчить. Але погляд видає емоції. А саме — докір. Я ж вчора дав слово, що підемо до торгового центру. Поласуємося тістечками, проведемо час разом. 

Вона чекала на це. 

Клубок провини пробиває так глибоко, що на мить заплющую очі. Поспішаю укласти чергову мільйонну угоду, покидаючи вдома те, що для мене безцінне. 

Успішний, постійно зайнятий — це я. Проте зараз просто батько, який знову не має часу на доньку. 

Не стримуючись, підхоплюю доньку на руки. Їй два місяці тому виповнилося шість, тому зробити це не так просто. Але не для дужого двадцяти восьмирічного чоловіка. 

Вона ж кладе голову мені на плече, так, як колись робила у три роки. Я її тоді часто носив на руках.

Маленька, тепла. Мій Всесвіт. Все, що я маю дійсно цінного у житті. Частинка жінки, яку безмежно кохав і, можливо, досі кохаю. 

- Пробач, маленька. Я тебе дуже люблю, - прошепотів доньці у волосся, - саме ти найважливіша для мене. 

- Я також тебе люблю, татку, - Жасміна кумедно шморгає носом, - але… тебе ж постійно крадуть у мене. Ти завжди працюєш… 

Слова влучають просто в серце. Пригадую, як пропустив останні її три дні народження. Приносив потім дорогі подарунки і знову біг на роботу. І це не тільки її дні народження. Коли ми востаннє разом святкували Різдво, ніхто і ніщо не відволікало? Здається, ніколи. Яке, до речі, через місяць. Майже забув про це свято…