3

- Мамо..., - донька вчергове за сьогоднішній вечір витягує мене з ями шоку, в котру я втрапляю через дії цих негідників. 

- Так, доню? - Варто перевести погляд на Мілку, як серце падає нижче асфальту, бо я бачу, як в неї починає сіпатися губа, а очі вже наповнені сльозами. Буквально якась хвилина й моя дитина зайдеться в істериці, яку вже не реально буде зупинити.

- Нашого Джерсі вкрали ті погані люди? - Це певно останнє питання, яке стримує дитину від того, щоб почати плакати й тужити за своїм другом, якого у неї забрали перед самим носом. Ніби показали смачну цукерку, помахали нею й заховали назад в кишеню та повідомили, що вона ніколи її не отримає. Ну якими мерзотниками потрібно бути, щоб так зробити боляче дитині, та ще й у новорічну ніч? Окей я, зі мною все зрозуміло, я доросла, плювати навіть на ті кошти, але почуття дитини тут до чого? Адже це може бути моральна травма на все її життя... Як таких покидьків тільки земля носить?

- Та ні, звичайно ні, - варто було зробити все від себе залежне, щоб не дати цій істериці поглянути мою дитину, - ті люди просто забули зробити Джерсі один укол, тож вони повезли його в лікарню, щоб це зробити. Вони скоро мають його повернути.

- Укол? Навіщо Джерсі укол? - Я звичайно перемкнула уваги Мілки з того, що її песика не вкрали, але тепер настала чергова проблема, яку я створила самотужки, бо ляпнула перше, що прийшло на думку в цій стресовій ситуації.

- Ну ти ж не хочеш, щоб Джерсі хворів, правильно?

- Ні, не хочу, - негативно почала качати мала головою.

- Так ось для того, щоб Джерсі не хворів, йому потрібно зробити укол, який захистить його від усіх хвороб на світі. - І обвела руками коло, таким чином зображаючи "всі хвороби на світі". - Розумієш?

- Так, - мала ствердно почала кивати голівкою, хоча думаю навряд чи вона в повній мірі усвідомлювала, про що я торочу. Але головного ефекту було досягнуто - донька почала потроху заспокоюватися і своїми кулачками витирати сльози, які все ж таки встигнули скотитися по її рожевих щічках.

- Джерсі привезуть через пару годин, тож давай поки сходимо на ялинку та придбаємо тобі щось смачненьке, ходімо? - Я вирішила розв'язувати проблеми поступово, наразі варто було покращити настрій малої й не допустити повністю їй розклеїтися, а далі... А далі буде видно.

- А там будуть кісточки для Джерсі? - З надією в очах промовила Мілка та підійняла свого носика до мене в очікуванні позитивної відповіді.

- Я думаю, що ми йому щось знайдемо добреньке. Якщо навіть не кісточку, то точно буде смаколик і для нього. Ходімо, - змовницьки підморгнула доньці й наступної миті у мене полегшало на душі, бо дитина усміхнулася у відповідь та почимчикувала за руку зі мною в напрямку головної ялинки міста.

Поки ми пробиралися крізь заповнені вулиці до ялинки й водночас святкових будиночків з чимось добреньким та різними новорічними іграшками, я почала накидувати в голові план, як вивернути цю кепську ситуацію, в яку ми сьогодні втрапили з донькою, в більш-менш адекватне річище.

Потрібно було наразі задобрити Мілку чимось смачненьким, спробувати створити святкову атмосферу для неї, а вже після повідомити малечі, що Джерсі привезуть до нас додому. А потім... Потім сказати, що його привезуть через пару днів, за той час я спробую знайти іншого песика за будь-яку ціну. Візьму кредит, позичу в когось кошти, віднесу якусь з прикрас в ломбард, але зроблю все від себе залежне, щоб мрія дитини збулася. Так, в цьому плані було достобіса брехні, я знаю, і мені дуже прикро, що мені доведеться так часто водити за ніс свою малу, але який ще вихід з цієї ситуації існує? Сказати правду, щоб вона підняла на вуха весь народ навколо своєю істерикою, і згадувала з часом новий рік як щось таке бридке, до чого вона ніколи не хоче бути причетна? Повторити долю своєї матері? Та ні, вистачить того, що я не любила це свято, не варто дитині псувати щось тепле та приємне, що має бути в малечі її віку.

- Мама, мама, - Мілка сіпає мене за руку, та так сильно, що я не маю іншого виходу, як поглянути на неї, а як тільки я переводжу погляд на доньку, як вона своїм пальчиком вказує мені у певному напрямку, - дивися, дивися.

Я відразу ж повертаю голову в тому напрямку, в якому показує дитина, але не розуміє куди саме варто поглянути, бо навколо стільки народу, що не зрозуміло хто так сильно привернув увагу Мілки.

- Доню, що там? - Вирішую все ж таки уточнити, що вона має на увазі під цими радісними вигуками, - про що чи...

- Джерсі! Джерсі! - Мала не дає шансу мені домовити, та і взагалі їй вже наразі так плювати на мене, що вона висмикує свою руку з моєї кінцівки, я не встигаю навіть зреагувати, і мене моментально кидає в холодний піт...

Але, на щастя, донька робить буквально пару кроків, а наступної миті вже тримає на руках... песика. Того самого песика, якого ми з нею бачили в чорній машині, і якого я вже думала ми з Мілкою ніколи не зустрінемо.

- Джерсі! Джерсі! Ти прибіг до мене! Мій малий! - Мала настільки щаслива бачити собачку, що притискає його до себе з усіх сил, а пухнастик і не пручається, таке враження, що він так само безмежно сильно очікував цієї зустрічі з моєю донькою.

Ці двоє насолоджуються компанією одне одного, а я тільки тупо витріщаюся на них та не можу ні чорта зрозуміти... Це був якийсь розіграш над нами з боку тієї Валентини та її партнера чи що? Чи як це розуміти?