Мряка

Чернов поцілував Її перший та останній раз, поцілував обережно, незграбно, поцілував і відійшов: сховався в стовпищі чорних капелюхів, хустин, піджаків, плащів, парасольок. Мерзлякувато й вільготно було навколо, мерзлякувато та вільготно було в нього всередині. Вибравшись із безмовного натовпу, він витер туфлі об м’яку, росянисту траву оливкового кольору й попрямував до воріт кладовища.

Біля виходу Чернов почув крик і плач, Чернов обернувся: кричала Її мати, а чотири смагляві копачі опускали труну на буксирних тросах у яму.

Замрячив холодний дощ, натякаючи Чернову, що можна не додивлятися церемонію до кінця, та й сам Чернов розумів, що дивитися тут уже нема на що і нема на кого. А ще він розумів, що можна було й не цілувати: все одно та голова на білій подушечці ­— уже не Її; ті тендітні руки, що тримали хрестик — уже не Її; ті холодні білі губи — уже не Її. Це розуміння допомагало Чернову боротися зі скрипучим і шершавим, дряпучим і студеним спліном. Померла не Вона, померла лишень оболонка. Чернов кохав не оболонку, а саму Її кохав Чернов. Він продовжував Її кохати, крокуючи від воріт до зупинки, продовжував Її кохати, сідаючи в маршрутку й передаючи злому водію за проїзд; продовжував Її кохати весь час, поки їхав у місто й дивився на розмиті пейзажі за вікном; він продовжував Її кохати, і коли ображені життям жінки почали репетувати, тому що він не допоміг занести коляску з дитиною в маршрутку, і коли мало не впав, полишаючи цю маршрутку, і коли охоронець у магазині сказав, що з такими лицями, як у Чернова, у магазин не можна, мовляв, такі лиця потрібно лишати в камері схову.

Чернов продовжував Її кохати завжди та нескінченно.

Але, незважаючи на кохання, з якого Чернов складався чи не на сто відсотків, голод нагадував про себе, отож у магазин, як не крути, потрібно було потрапити. Чернову не подобалося залишати обличчя в камері схову — це порушувало його свободу. І він ніколи не розумів людей, що танцюють під хриплу рацію охоронця. Іноді Чернов починав з охоронцем сперечатись, але оскільки балакучістю він не відрізнявся, то сперечався поглядом — ставав напроти цього сального чоловіка у формі й довго дивився йому в очі, настільки довго, що той втомлювався, червонів і кінець-кінцем пропускав свого опонента. Іноді Чернов викликав поліцію, але поліція — це «російська рулетка», і допомагала  вона не завжди. Так, часом таланило, та приїздили люди, які нещодавно вийшли на службу, і ставили охоронця на місце, але частіше це були такі ж, як і цей охоронець, сальні, розпливчасті туші та, що найсумніше, приїжджали вони без лиць, бо забували їх у камерах схову поліцейської дільниці.

Сьогодні Чернову пощастило.

— Охорона, скасування! — пролунало на весь магазин, і окрилений охоронець, брязкаючи ключиком, полетів (або спробував полетіти) до завмерлої каси.

А Чернов у своєму чорному піджаку шуснув у продуктовий відділ.

Шелестіння, шемрання пакетів, шепіт школярів у вино-горілчаному відділі, порослі мохом бабці (з візками, сумками, тростинами), суперечки, сміх, штовхання в чергах — все це перемішувалося, кипіло, булькало й підкріплювалося головним мотивом — безперервним піканням кас.

Чернов хотів зробити все швидко, бо й тут, і там, і он там — висять камери, але підлога, як на зло, була слизька й устелена брудними слідами: довелося йти акуратно та повільно.

Зненацька щось стукнуло Чернова в ногу. Чернов зробив крок назад. Але знову щось стукнуло, щось підштовхувало його в ногу. Чернов зробив крок уперед — і знову воно. Крок ліворуч — воно. Крок праворуч — воно.

— Ач який! Ач який! — засичав хтось позаду. — Ти ба який негідник!

Біля його ніг гомзалася пошарпана швабра. Чернов пробігся поглядом по держаку та наткнувся на — ручку, людську ручку з пальцями, з обручкою на пальці. Ручка була миршава, не першої свіжості, і належала вона прибиральниці у фірмовому жилеті магазину.

— Чого вирячився? Тебе хто з таким лицем пустив сюди, га?

Чернов мовчав, тому що не вмів відповідати прибиральницям, тим паче прибиральницям сердитим.

Бліде обличчя і холодні губи примарилися йому, і ніби легше стало Чернову, він навіть серцем порадів, що Вона померла. Порадів, що померла Вона в таких юних літах і не встигла Вона закрутити роман із кимось правильним, схожим на квадрат; що не встигла Вона вийти заміж і загрузнути в сімейній рутині та дитячому лайні; і насамкінець порадів, що не встигла Вона піти на довічну роботу та перетворитися на зів’ялу прибиральницю з обручкою на пальці та висотаними нервами.

— Зараз охорону покличу! Давай-но звідси!

Думки Чернова обірвалися, і опинився він знову в магазині посеред різнокольорових полиць та гармидеру. Байдуже він пройшов повз вино-горілчаний відділ, байдуже пройшов повз м’ясний відділ. Чернов не був гурманом. Йому вистачало просто їжі, звичайнісінької їжі. Він їв лиш для того, щоб наїстися, без будь-яких інших причин, як і кохав Її, також просто, без будь-яких інших причин, єдино за те, що Вона… є, була, буде?

Чернов взяв декілька плавлених сирків, білий хліб і пішов у живу, гримучу чергу. «Пі, пі, пі», — чути було десь попереду, і шелестіли пакети, шепотіли люди.

Зазвичай Чернов не любив стояти в черзі, бо йому було куди поспішати — на свій балкон.

На балконі Чернов почувався краще, і навіть те, що двері часто закляпувалися, не дратувало його, а навпаки — тішило, адже він не міг відлучитися, отже й не міг проґавити саме ту мить, коли на зупинці з тролейбуса вийде Вона, нагнеться, поправить колготи, спідничку, або ж зазирне в сумочку, а потім купить в рундучку свою улюблену булочку з горохом і кислий еспресо й тутечки ж біля рундука все це закуштує. Вона завжди дуже вдало стояла — це голубило очі Чернова. Він розглядав Її, спостерігав  за Її витонченими рухами: добре що Чернов був далекозорий і відстань у дев’ять поверхів не стояла йому на заваді. Він спеціально знайшов роботу з таким графіком, щоб приходити на балкон раніше, чим Вона вийде з тролейбуса, тому кожна хвилина була для нього важливою, а черги нахабно крали в Чернова ці хвилини.