1 розділ

Мить – і все стало таким легким, наче сам час перестав  існувати. Мене вже нічого не турбувало й не обмежувало. Я  ніби й не існував, але водночас щось відчував. Та що саме? 

Наче уві сні, я летів у просторі, а попереду було світло. Від  нього віяло теплом. 

Я не міг нічого зробити. Тіла не було – я не відчував ні  рук, ні ніг, ні голови. Я не бачив, але ніби відчував це тепло  навколо. В один момент світло огорнуло мене й прийняло в  обійми. 

А в наступну мить усе матеріалізувалося. 

Переді мною постала велика фігура – король, висічений з  каменю, що сидів на троні. Та його голова… Вона була схожа  на хмару: ні очей, ні носа, ні рота. 

Саме так я сприймав усе довкола. Це не було звичайне  бачення – я це відчував. 

Руки статуї рухалися. Вона щось натиснула на бильцях  трону. І тоді я ніби почув голос. 

Усе навколо було нематеріальним. 

Це був голос у моїй голові. 

– От так завжди… Як же з вами спілкуватися? То що ж далі? –  почув я у своїй голові.- Це було питання? – подумав я. Між нами, просто в повітрі, з’явилися віконця. У них було  видно різних створінь – як схожих на людей, так і взагалі не  схожих. Одні мали голови звірів, інші мали синю шкіру, також  деякі, мов слиз, а ще інші – наче літаючі згустки енергії, що  випромінювали світло. 

А потім я побачив її:  

В одному з віконець була вродлива ельфійка. Поряд із  нею – чоловік, що обіймав її. І мене потягнуло саме до цього  віконця. 

- Ну що ж… це твій вибір. Хай так і буде, – пролунало в  моїй голові. 

Це були думки, не сформовані мною, а передані мені те лепатично. 

Мене затягнуло у вихор, наче в портал. І наступне, що я  відчув, – було тепло. Я розплющив очі, сліпуче сяйво різонуло  погляд, проте згодом все довкола ожило – світ, мов після  дощу, прояснів і заграв барвами.

Переді мною було обличчя гарної ельфійки. Тієї самої, яку  я бачив раніше. Вона усміхалася, а її погляд був наповнений  любов’ю. М’які риси обличчя, бірюзові очі, у повітрі висів  ніжний аромат квітів, що м’яко доповнював цей момент. 

На вигляд їй було не більше дев’ятнадцяти років. Вона була  одягнена в білу сорочку з легкої тканини – очевидно це був  шовк, я не впевнений, декольте спускалося десь нижче, сукня  зручна для догляду за немовлям. 

Я бачив лише стелю кімнати. Вона була оздоблена гілкою  дерева, що ніби тут виросла, сформувавши малюнок. Вона  формувала візерунок із кіл, що сходилися в центр, немов  завихрення, обсипане крихітними квітами. 

На жаль, моє тіло не слухалося мене – рухи видавалися  чужими, наче я вперше вчився ними керувати. Я подивився  на свої руки – крихітні, неслухняні, руки немовля. Що ж зі мною сталося? 

Усе довкола здавалося сном. А може, це справді сон? Я опинився в тілі немовляти – я, чоловік, який прожив  двадцять дев’ять років. Зовні я був дитиною, але в думках  залишався дорослим, що пам’ятав кожен рік свого життя у  великому українському місті Дніпрі. 

Ельфійка оголила груди та піднесла мої уста до соска. Груди  були гарної форми – налиті, мов половини стиглих груш;  сосок, опоясений ніжним ореолом, здавався маленьким і  досконалим. 

У першу мить я завмер – дорослий усередині мене бачив  у цьому знайому еротичну картину, збуджену, хтиву, недо речну. Та коли вона піднесла моє обличчя до грудей, думки  розчинилися. 

Тепло шкіри, її запах – усе, що колись пробуджувало бажання,  тепер стало джерелом спокою. 

Я торкнувся губами її соска, вона міцно пригорнула мене  до себе. Її оксамитова шкіра торкалася мого обличчя, і я рап том відчув справжню близькість – таку, якої не знав раніше.  Реакція прийшла не як громом, а як хвиля тепла: очі напов нилися слізьми. Це були обійми матері, ніжні й справжні. 

Тіло – це крихітне дитяче тіло – саме знало, що робити.  Молоко влилося в мене теплом, м’яким, солодкуватим, заспо кійливим. 

Доросла свідомість поступово стихала, розчиняючись у  простій істині життя – голоду, спокою, сну.

З дівчатами мені ніколи не щастило, тож у моєму житті  було забагато порно. Я був хтивим незайманим. І там, між  цими двома світами – бажання та потреби – я заснув. 

Прокинувся від плачу – від власного плачу. Я був загорнутий  у м’яке простирадло й не міг поворухнутися. Моє тіло так  реагувало, я наче зв’язаний. Та це за для моєї безпеки.  

Мати знову з’явилася, заспокоїла мене, лагідно щось про мовляючи й гладячи по обличчю. Вона дивилася на мене  так, ніби я був для неї цілим всесвітом. Вона знову мене  накормила, мені сподобався смак молока ельфійки, хоча у  тому житті я взагалі не любив молоко. 

Наситившись, я відчув приплив сил. Цього разу я не заснув,  лежачи в неї на руках, а намагався оглянути все навколо. «Що ж сталося?» – промайнуло в моїй голові. 

Ще мить тому я йшов додому, слухав музику в навушниках…  А тепер – що це? Сон? Марення? А хто був той чоловік? І чи  був він узагалі чоловіком? 

Відповідей не було. Лише безліч запитань. 

Я не міг ні на що вплинути. Моє тіло ще не слухалося мене –  точніше, я просто не звик до нього. До цього нового тіла. Руки хапали все, до чого могли дотягнутися. Можливо, я  намагався підвестися, щоб краще розгледіти усе навколо. Але  сил бракувало. 

Тож я вирішив плисти за течією, щоб зрозуміти, як і чому  все це сталося. Проаналізувати пережите. 

І все ж у глибині свідомості жевріла думка: – це лише марен ня, і я скоро прокинуся вдома. У гіршому випадку – в лікарні. Звісно ж, нічого такого не сталося. Я справді переродився  в іншому світі – світі ельфів і магії. Хоча мій батько був зви чайною людиною й магією не володів.