Розділ 45

̶  До речі, а сьогодні весілля Артема і Насті! Ти, певно забула? — моя подруга нагадала мені про подію, яку я і справді забула, на свій сором. Ще недавно думала, треба не забути привітати, але за всіма пригодами, геть вилетіло з голови. Ми сиділи у кухні в Моніки недільного ранку. Вона пила з нами каву, відіславши Хуберта гуляти з малою.

̶  Ой, точно, забула. Дякую, що нагадала, бо треба ж привітати. Взагалі, то я хотіла б побувати на їх весіллі, але не вийшло. Цікаво, як там вони?

̶  А мені цікаво, як він їй пропозицію руки і серця робив, чи так, як тобі, посеред коридору? — Алла сказала це українською, не подумавши. А тоді злякано зиркнула на мене, на Моніку. — Це був секрет? Вибач, я не подумала.

̶  О-о-у, то я правильно зрозуміла, тобі робив пропозицію шлюбу якийсь хлопець? — здивувалася Моніка. Я зніяковіла. Мала надію, що вона не зрозуміє українською.

̶  Та-а... Так. Але це довга історія.

̶  Розкажеш? Я маю час, — хитро посміхнулась моя господиня. Я не знала, що робити. Доведеться казати.

̶  Та хотів одружитися зі мною один хлопець. Але я не змогла, поїхала в Німеччину. Я завжди мріяла про справжню сім’ю, про кохання, а його я не любила. А потім виявилось, що він робив мені пропозицію, а сам в той же час не встояв перед шармом моєї зведеної сестри.

̶  Як цікаво... І тепер він з нею одружився?

̶  Так, батьки змусили, бо вона завагітніла, — Моніка задумливо слухала, а Алла сказала:

̶ Так, Мілана в нас мрійниця, їй справжнє кохання подавай, а шлюб з розрахунку — не для неї, — Моніка крутнула головою, посміхнулась і сказала:

̶  Що ж, це добре. Каміль, он теж не раз казав, що не ожениться, поки не буде дуже закоханий. Скільки ми з мамою йому дівчат підсували — красивих, з хороших сімей — нуль. Мама вже давно хоче, щоб він одружився. Але де там. Шукає особливу, — посміхнулась хитро і додала, дивлячись на мене, — А може вже знайшов, а? — як мені хотілось в той момент розказати їй і Аллі, що ми вирішили одружитись з Камільом, але... Мушу мовчати. Як це несправедливо! Треба мовчати, коли хочеться кричати на цілий світ про свою радість. Я почервоніла, а подруга щось запідозрила:

̶  Ти щось не договорюєш нам... Ану розказуй!

̶  Це треба його питати, чи знайшов він особливу, — я засміялася.

̶  Зрозуміло, та я й так бачу, що він закоханий. Він заради тебе ладен в вогонь і в воду. Ніколи його таким не бачила, — Моніка говорила весело, але потім посерйознішала:

̶  Мені шкода, Мілано, що так сталося, ти потрапила під гнів тої ненормальної. Маю надію, що скоро все владнається і більше ніхто не постраждає. Каміль найняв дуже хорошого детектива, він стежить за нею, копає. Вона не вийде суха з води, — я зітхнула. — Хоч  би вже скоріше, бо справді страшно, що ще вона витворить.

̶  Ну й справи тут у вас... — проказала Алла. — Страшно за тебе, дорогенька. А що, взагалі вона за людина, ця Гонората? Чому так дико поводиться? — Моніка розказала нам:

̶  Ну... Вона з багатої, відомої сім’ї. Батько ювелір, вічно зайнятий своїми магазинами і клієнтами. Не переймається поведінкою доці, лиш би була забезпечена і не плакала. А мати її — відома світська левиця, теж завжди балує доньку і ніколи ні в чому не обмежує. Хай доня веселиться, поки молода. От вона й веселиться. Салони, курорти, вечірки, кавалери — живе в своє задоволення. Звикла, що має все, що хоче. Захотіла машину, купили, захотіла більші груди, чи губи – прошу. Правда, тоді її мати неабияк переживала, але поступилась. Аби та не образилась. А того разу захотіла Каміля, — я опустилася очі, стало дуже неприємно. — Ми з мамою казали йому, що вона ніц не варта, та й він сам знав, але ж... Чоловіки, не тим місцем думають, коли бачать перед собою привабливу жінку, — Моніка сумно зітхнула. Продовжила:

̶  Та дівуля липла до нього так наполегливо, що, певно, лише мертвий не спокусився б. А він хлопець молодий, гарячий... — спохватилась і сказала:

̶  Ой, вибач, Мілано, що це я? Тобі ж неприємно... Це я веду до того, що не варто недооцінювати ту змію, бо вона має і можливості, і бажання вам нашкодити. Кажуть, її жоден кавалер не покидав ще, всіх сама замінювала, а тут Каміль... Вона не може цього пережити, що програла, — так, «заспокоїла». Супер. І, як мені боротися з такою акулою? Та вона мене ковтне і не відчує навіть. Ото влипла. Коли ж тепер ми з цього виберемось?

̶  А може... Поїхати на якийсь час додому, га? — запропонувала Алла. Моніка відразу відказала:

̶  Ні, ми Мілану не відпустимо. Все буде добре. Каміль подбає. Він казав, що має план, — я кивнула в знак згоди, а сама подумала, а може й дійсно варто поїхати трохи звідси, не ризикувати? Страшно. І за себе і за Каміля. Але сама думка, щоб довго з ним не бачитися лякає ще більше, ніж помста Гонорати.

  Ми старалися нічого важливого не говорити в присутності Хуберта, та й, взагалі, уникали його, як могли. Під вечір я була в кухні, робила собі капучіно. Раптом чиїсь міцні руки обвили мою талію і притисли мене до себе. Я аж підскочила від несподіванки і сердито вигукнула:

̶  Ей, ти що робиш?! — тоді обернулась і побачила в себе за спиною спантеличеного Каміля, він відступив від мене на крок. Стало так неприємно... Я сприйняла його за Хуберта. От лихо. Хлопець винувато сказав:

̶  Мілано, вибач, ти злякалась? Що таке? — я ніяково посміхнулась: