Розділ 41

   Коли нічим не зайнятий, в голову починають лізти дурниці. От і в мене так. Вже тиждень валяюся в лікарні, ходити досі не можу. Тільки трошки. Голова крутиться, сил нема. Почала думати, а що, коли я така «красна дівиця» і залишуся? Чомусь та висипка не сходить. Хоча, лікарі кажуть, що зійде, але я вже починаю сумніватися. З’ясувалось, що в мій сік було підмішано одразу кілька небезпечних компонентів зі страшними назвами, яких я не можу й вимовити. Хтось дуже постарався. І я знаю, хто. Я розказала Дужекам про ту розмову, що почула в кафе. Та й без того вони підозрюють Гонорату. Але де докази? Вона, звісно все заперечує.

  В поліцію не повідомили, щоб не піднімати шум в пресі. Найняли знайомого приватного детектива. На відео з кафе, де мене отруїли видно, як повз наш столик пройшов якийсь хлопець і махнув рукою біля моєї склянки. Але обличчя його добре не видно і того, чи кинув він щось в склянку. Ми в той час саме відлучилися в туалет. Як подумаю, що той сік могла випити Івона, стає моторошно. Як можна дійти до такого?

 Одне тішить — мої друзі щиро дбають про мене, все оплачують, відвідують. Навіть Роберт приходив. А Каміль... Я вже не знаю, що думати. Він нічого конкретного не каже про наше майбутнє, але поводиться зі мною так, наче я для нього найдорожча на світі дівчина. Щодня кидає свої справи і  приходить розважати мене, приносить подарунки. Помагає мені, водить мене, щоб я не впала. Постарався, щоб я була сама в палаті. Він так ніжно піклується про мене, що я вражена до глибини. Боюся, що починаю по-справжньому закохуватися. З кожним днем сильніше. Вже не уявляю свого життя без цього турботливого чорнявого красеня. Поступово звикаю менше комплексувати через свою теперішню зовнішність. Як би мені хотілося якось віддячити йому за все, що він для мене робить. Але, як? Поки що, не знаю.

  Чекаю Каміля, що вийшов поговорити з лікарем. Він забув свій телефон на столику біля мене. А той вже втретє дзвонить. Я чекала, а далі не витримала, взяла до рук. Номер невідомий. Натиснула на кнопку прийняти і не встигла нічого сказати, як чую в трубці якийсь дивний чоловічий голос, що каже:

̶  Якщо не покинеш ту няньку, пошкодуєш, що народився. Попереджаю останній раз. Не змушуй вдаватися до крайнощів! — далі короткі гудки. Я тремтячими руками поклала той телефон і впала на подушку обличчям. Хотілося плакати. Та що ж це таке? Коли вже цей жах закінчиться?

  В палату ввійшов Каміль. Підійшов до мене, погладив по волоссі, я не підняла голови, важко дихала, стримувала сльози. Тоді він сказав:

̶  Маленька, що з тобою? Скажи, щось сталося? — я похитала головою. Він допитувався далі. Тоді я піднялася, подивилась на нього і сказала:

̶  Камілю, вибач, я підняла твій телефон, він багато раз дзвонив, не витримала, — хлопець посерйознішав, мабуть здогадався в чому справа.

̶  Що ти почула?

̶  Погрози. Це не вперше, так? — запитально дивлюся на нього, він опустив голову.

̶  Так, я не хотів тобі казати. Тобі і так важко, — Каміль заховав мої долоні в своїх великих руках і сказав:

̶  Люба, не бійся, я впораюсь, я не ходжу без охорони. Вже є деякі зачіпки. Наш детектив працює. Ти головне видужуй. Все буде добре, — я не втрималась і запитала:

̶  Камілю, як, взагалі вийшло, що ти почав зустрічатися з Гоноратою? — хлопець винувато опустив голову, тоді сказав:

̶ Я... Сам не знаю, та я і не зустрічався з нею, можна сказати. Так... Пофліртували кілька раз. Я навіть не спав з нею, хоч в це, мабуть важко повірити. Так, якось не дійшло до того... Що б ти не думала про мене, я не такий вже й ловелас. Не в моїх правилах тягнути дівчину в ліжко на першому ж побаченні. Ми знайомі давно. Ми і наші батьки буваємо на одних і тих же заходах. Вона прилипла до мене на одному благодійному вечорі. Запросила на вечірку з нагоди закінчення сесії. Пішов більше з ввічливості. Мабуть, це коли ти бачила мене з букетом, я їхав до неї... Вона прямо сказала, що всі мають прийти з квітами. Мені, соромно, що був такий дурний і клюнув на її вудочку. Я попрощався з нею відразу після того випадку, який ти бачила в мене вдома. Вона тоді прийшла без запрошення і поводилась, як... Ну, ти сама бачила. Це мене протверезило.

  І взагалі, відколи побачив тебе, вже не міг думати про когось іншого. У порівнянні з тобою, вона виглядала, як зла ворона біля ніжної голубки. Це була хвилинна слабкість, яка тепер надто дорого обходиться. Пробач мені. Не уявляєш, як мені шкода, — Ех, чоловіки... Згадалась приказка: сильна половина людства стає слабкою, в силу своєї слабкості до слабкої половини.

  Все-таки мені полегшало, коли почула, що Каміль не спав з тою змією. Я йому вірю. Навіщо йому брехати про це. Я вивільнила свої руки і обійняла його за шию і поклала голову на його плече. Він пригорнув мене до себе. Дуже хотілося заспокоїтись в цих ніжних руках. Боже, як же мені добре в його обіймах... Найкраще місце на світі. Може, він любить мене, коли не залишив досі, навіть попри погрози? Це ж щось означає? Як би мені хотілось почути ці особливі слова «я тебе кохаю» і байдуже якою мовою — польською, англійською, українською, чи ще якоюсь, головне щоб від цього хлопця. Сама я, мабуть, не наважусь сказати першою.

  Хочеться запитати Каміля, чому він так ризикує, чому не покине мене? Тоді б усі його  проблеми закінчилися. Але, я не можу. Які б не були його спонуки, вирішила насолоджуватися увагою цього чудового хлопця, поки є. А далі, що буде, те буде. Навіть, якщо покине мене, хоч буду мати приємні спогади.  Попри все, надія на те, що ця казка не закінчиться, десь глибоко живе в моєму серці. Хоча, розум розуміє, що це надто добре, щоб бути правдою.