Розділ 36

 Це був удар нижче пояса. Я затамувала дихання, на очі почали навертатися сльози. То я так старанно відмахувалась від журналістки, щоб тепер прочитати оце? Хто ж це все порозказував? Я відчайдушно шукала відповідей, а Каміль чекав від мене пояснень. Але, схоже, для себе він вже все вирішив. Вірить, що я так повелася. Я нарешті підняла погляд на хлопця.

̶  Камілю, я не казала нікому ні слова, — кажу, намагаючись ковтнути сльози, що зрадницьки пробиваються назовні. — Я не знаю, хто це все їм порозказував, — хлопець хмикнув сердито, а потім вказав рукою на фото в журналі:

̶  А це? Теж не знаєш? — що я можу сказати у виправдання?

̶  Роберт приїжджав поговорити і ми вирішили залишитися друзями. Я сказала йому, що тепер я з тобою. Він побажав нам щастя і на прощання обійняв мене. Це все, — я чекала зі страхом, що скаже Каміль. Він подумав хвилю, а тоді:

̶  Я не вірю тобі. Не знаю, хто ще міг би знати стільки всього і розказати їм. Це неможливо, — в ту мить мене, ніби облили окропом. Щось запекло в середині. Я в розпачі промовила:

̶  Камілю, мені шкода, що ти такої думки про мене. І чому зі мною таке? Як тільки починають складатися хороші стосунки з хлопцем, відразу знаходиться хтось і обливає мене брудом! Це просто біда якась! Я не знаю, як довести тобі, що чиста перед тобою і вашою сім’єю. Але, коли дізнаєшся правду, ти зрозумієш все сам. Є хтось, хто мстить, або просто шкодить тобі і мені за щось, ти колись дізнаєшся. А тепер, прощавай, —  змахнула сльозу з ока і вийшла з машини.

  Той вечір був жахливий. Один з найгірших в моєму житті. Я поплакала трохи в своїй кімнаті, а тоді вийшла у вітальню. Моніка була там. Я страшенно боялась, що вона негайно мене звільнить. Але не це найгірше. Мене боляче вдарила недовіра Каміля. Як він міг подумати про мене таке? Хіба не знає, як я дорожу цією роботою? Як полюбила Івону, та й Моніку. Хіба не бачить, як сильно прив’язалася до нього? Не знаю, чи те, що відчуваю можна назвати коханням. Але він став дуже дорогий мені за цей недовгий час, що ми знайомі. Я не могла повірити, що зі мною знов сталося те ж, що й тоді з Робертом, тільки цього разу все гірше. Що робити? Повернутися додому? Чесне слово, так хочеться плюнути на все, на всіх цих зірок і бізнесменів і поїхати додому. Хай розбираються тут зі своїми проблемами без мене.

   А я... Я притулюся до мами, заспокоюся і буду жити, як раніше. Знайду роботу в перукарні. Але... Ні, як раніше вже не буде. Бо я змінилася. Я вже не та затюкана сільська дитина, що раніше. Останні пів року дуже змінили мене. Колишня я втекла б до мами, але не теперішня. Тепер я набагато впевненіша в собі. Тепер я знаю, що зможу подбати про себе, не пропаду, якщо й важко.

  Та чому ж так не хочеться покидати це місто, де живе той особливий хлопець? Хоч він і не вірить мені, не любить. Все одно не хочеться й думати, що більше його не побачу. Я молилась про те, щоб ситуація владналась.

̶  Що ти скажеш на це? — запитала Моніка, показуючи мені той же злощасний журнал, що і Каміль.

̶  Моніко, ти можеш вірити, чи ні, але моє сумління чисте. Я не розповіла нікому ні слова. Коли вчора до мене вчепилась журналістка, то вже знала все це, просила тільки, щоб я підтвердила. Але я сказала, що не даю коментарів. Я не знаю, хто те все порозказував. А з Робертом... Він просто обійняв мене на прощання, по-дружньому. Я сказала, що тепер з Камільом і він побажав нам щастя, — я важко зітхнула, витерла сльозу. — Тільки, яке щастя, коли твій брат не вірить жодному моєму слову? — я замовкла, зосередила погляд на жінці. З замиранням серця чекала свого вироку. Моніка подумала, а тоді запитала:

̶  Хто ще міг це зробити? Кажеш, журналістка вже все знала?

̶  Так, хотіла від мене тільки підтвердження і подробиць. А основні факти всі знала. Роберт казав, що має підозри, хто б це міг бути.

̶  Роберт? Може подзвони до нього.

̶  Добре.

̶  Мілано, я хочу тобі вірити, мені шкода прощатися з тобою. Але... Не знаю. Все це дуже дивно. Про бійку знали лише ми — сім’я і ти.

̶  А Хуберт? Він же потім ходив на роботу з синцями. Не міг комусь сказати?

̶  Міг. Мені на зло. Але не думаю, що він сказав би це журналістам. Нічого не розумію, — Моніка задумалась, а тоді сказала:

̶  Зробимо так, поки що залишайся. Все одно хтось мусить бути з Івоною. В мене скоро дуже важливі гастролі у Франції. Але, якщо виявиться, що це ти продала нас, вилетиш з цього дому, як корок з шампанського. І більше не повернешся. Зрозуміла?

̶  Так, — я опустила голову, сльози душили мене з середини, здавалося, що вибухну від жалю. Ну чому зі мною завжди так? Чому мене вічно хтось оббріхує? Я зібралась з силами і сказала:

̶  Моніко, я впевнена, що скоро правда випливе і ви зрозумієте, що я вам не ворог. Я сильно полюбила вашу сім’ю, особливо Івону. Я дорожу цією роботою тому, я б нізащо не ризикнула всім цим задля слави в пресі, чи наживи.

̶  Добре. Маю надію, що так і є, — вона сказала це так глухо, сумно, наче зовсім не мала надії ні на що хороше.

  Наступний тиждень тягнувся, як рік. Мене вбивало незнання того, що буде далі і вся ця ситуація загалом. Каміль не дзвонив, я до нього теж. Але, як не дивно, попри образу на нього, я дуже за ним сумувала. Постійно згадувала, як з ним добре, як він мені посміхався, як цілував. Як же мені бракує його жартів, його обіймів, ніжних слів. Таке відчуття, що в мене з середини забрали двигун, а залишився сам корпус, який ще трохи рухається по інерції, але скоро зупиниться. Чому я така? Він так легко викинув мене зі свого життя, а я далі за ним сумую. Здається, вже готова все вибачити, лиш би прийшов.