Розділ 34

   В понеділок  Хуберт ввесь день провів у ліжку. Моніка почувалась такою  розбитою, що не поїхала на репетицію. Близько обіду пані Данута взяла Івону на прогулянку. Дитина сильно перелякалась, і досі ніяк не могла дійти до тями. Ми сподівалися, що прогулянка і ігри в розважальному центрі допоможуть їй оговтатися. Розмова з Монікою вийшла нелегка. Я розказала все, що було. Вона трохи сердилась, що я не сказала раніше. Але, зрештою, я побачила, що жінка, попри всю неприємність ситуації, відчула полегшення. Тепер не буде почуватися винною в розпаді сім’ї. А сім’я таки розпадеться, це вже очевидно. Моніка сказала, що подасть на розлучення. Дуже переживала за реакцію доньки і шум в пресі. Як же нелегко знаменитостям. Все їх життя, як на долоні.

  Я зрозуміла, що ближчим часом місце проживання Хуберта і його сім’ї не зміниться. Пройде трохи часу, поки вони вирішать, як роз’їхатися. Доведеться терпіти його присутність далі.

  Ввечері приїхав Каміль. На обличчі його не було живого місця. Опухле, поранене, з синяками воно виглядало жахливо. Я не знала, що сказати. Він підійшов до Івони, хотів дати їй ляльку, але вона не взяла. Обурено викрикнула:

̶  Ти поганий! Ти бив мого тата! В татка текла кров! Я більше не люблю тебе! — вона мало не плачучи, побігла в свою кімнату, не давши хлопцеві сказати їй хоч слово.

  Ми всі переглянулись, Каміль був вражений. Явно не уявляв наслідків свого імпульсивного вчинку. Я не втрималась і глянула на нього з докором. Моніка пішла до доньки. Каміль підійшов і посадив мене біля себе на диван. Мій любий красень мав такий винуватий вигляд, що я вже пробачила йому все. Але виду не показала. Він почав розмову:

̶  Ти сердишся на мене? Я тільки хотів поставити на місце того жеребця. Він геть знахабнів, — Каміль уважно дивився мені в очі. Я сказала:

̶  Так, він знахабнів. Але ти міг інакше поставити його на місце. Камілю, якщо чесно, мені було страшно. Ти раптом перетворився на звіра. Ти міг покалічити його. І що тоді? Чому ти не подумав про Івону? Ти ж її так любиш. А тепер... Ти міг вивести його кудись подалі від дитячих очей. І взагалі, хіба обов’язково так бити? Хіба від цього він зміниться? Знаєш, я читала, що найсильніший не той, хто підкорює інших, а той, що вміє контролювати себе. Я вірю, що нелегко було, але ти не повинен втрачати контроль над собою, — я говорила, не підвищуючи голос, але твердо. Хотілося, щоб це більше не повторилось.

̶ Твоя правда. Вибач, будь ласка. Я справді не контролював себе. Мене так зачепило його свинство, що хотілося... — він не доказав, що йому хотілося, думаю, вбити.

̶  Камілю, наслідки могли бути страшні. І для Хуберта і для Івони. Діти дуже вразливі до таких стресів. Будь ласка, більше не роби так!

̶  Не буду. Мені дуже шкода. Ти зможеш не думати про це? Чи тепер будеш постійно мене боятися? Люба, я ніколи тебе не скривджу навмисне. Обіцяю, ніколи не застосую до тебе жодного насильства, — хлопець благально заглядав мені в очі.

̶  Камілю, я хочу вірити тобі, — він обійняв мене і сказав:

̶  Якщо ти мені пробачила, то доведи, — він підставив щоку, мов дитина, щоб мама поцьомала. Я засміялась і сказала жартома:

̶  Не хочу! Ти тепер негарний! — він жалібно скривився.

̶  І, що тепер? Не поцілуєш мене, поки не стану знову гарний?

̶  Поки не станеш знову хороший! Такий, якого я знала до вчорашнього дня.

̶  Стану. Обіцяю. Ну... Я не обіцяю, що більше жоден бовдур не отримає від мене по морді, але я буду стриманіший, постараюсь. Обіцяю.

̶  Все з тобою зрозуміло, — я посміхнулась. — А зараз пора тобі додому. Вже пізно.

̶  Ти проганяєш мене? І без поцілунку?

̶   Як маленький! — ми сміялися.

  Потім він і справді пішов до виходу, побажав мені на добраніч. Я підійшла, щоб попрощатися, а хлопець раптом захопив мене руками за талію, притягнув до себе і наблизився губами до моїх губ. Лукаво дивиться і чекає. Я не витримала і скоротила відстань між нами майже до нуля. Тоді Каміль впився в мої уста своїми і почав солодко цілувати. Я обм’якла в його руках, не було бажання пручатися. Цей поцілунок... Наш перший справжній поцілунок. Такий  гарячий, сильний, вивітрив геть усі страхи і переживання з моєї голови. Хотілося,  щоб цей  момент не припинявся. Мені стало жарко. Як же швидко я закохуюсь в цього хлопця.

  Нашу щасливу мить перебив телефонний дзвінок. Каміль, нехотячи відірвався від мене, подивився на дисплей і скривився. Потім вибив виклик. За мить телефон знову заграв. Тоді хлопець поспішно поцілував мене ще раз, попрощався і натиснув прийняти виклик. Він вже йшов до машини, коли я, стоячи в дверях почула:

̶  Скільки можна? Ти набридла вже!

  Наступного ранку я постановила докласти зусиль, щоб помирити Івону і Каміля. Я спробувала пояснити їй інцидент:

̶  Івоно, дорогенька, знаєш, всі люди деколи роблять помилки. І дорослі і діти. Деякі помилки маленькі і покарання за них маленьке. А буває, що дорослі роблять дуже великі помилки. За це їх суворо карають. Твій тато, на жаль, зробив велику помилку. Він не хотів, але помилився. Тому Каміль захотів покарати його, щоб більше так не поводився. Але був такий засмучений і ображений, що повівся недобре. Він не зміг стриматися. Тепер він дуже сильно шкодує про це. Як думаєш, чи зможеш ти його пробачити, якщо він попросить тебе? — дівчинка уважно вислухала, подумала трохи і сказала: