Розділ 32

   Наступного дня ми з Івоною і її мамою полетіли до Вроцлава на концерт. День пройшов, як звичайно. Ми з дівчинкою гуляли містом в супроводі охоронця, що тримався на відстані. Потім відпочивали, як завжди, в розкішному готельному номері. Ввечері, коли я купала Івону в ванній, почулися голоси. Я зрозуміла, що в номер зайшла Моніка і ще якийсь чоловік. Вони про щось сперечалися, але неголосно, тому я не могла нічого зрозуміти. Потім чоловік викрикнув:

̶  Скільки можна? Ти любиш мене, а живеш з тим невдячним покидьком! Він не здатен оцінити, який скарб в його руках! Коли ти нарешті зважишся розірвати ці пута? — далі він благально промовив:

̶  Моніко, кохана, я не можу більше так... Ми маємо бути разом.

̶  Я знаю, любий, знаю... Але не можу вчинити з ним так. А ще Івона... Що я їй скажу? — вона ще щось говорила, плакала, але я не могла добре чути, бо постаралась відволікти дитину, щоб та нічого не зрозуміла. Потім  я почула, як вхідні двері зачинилися.

    Я вклала малу спати і вийшла у вітальню. Моніка сиділа на дивані і дивилась заплаканими очима на келих з вином, який тримала в руці. Її розкішна концертна сукня розстелилася на пів-дивану. Жінка розтирала по щоках сльози, які марно намагалась вгамувати, коли побачила мене. Я сіла біла неї.

̶  Вип’єш зі мною? – запитала мене, підіймаючи пляшку догори. Я кивнула в знак згоди. Моніка налила мені вина, підсунула до мене і почала говорити. Голос її звучав з такою гіркотою, наче всі біди світу зараз на її тендітних плечах.

̶  Надіюсь, тобі не треба нагадувати, що все, що коїться в нашій сім’ї – не для преси?

̶  Звичайно. Не переживай про це. Хочеш поговорити?

̶  Не знаю. Але ти і так, мабуть, багато чула. То ж... Слухай... Це був Адам. Ми давно разом виступаємо в одному оркестрі. Він дуже милий, дбайливий. Я й не помітила, коли ми стали близькими людьми. Він кохає мене. І я його... З Хубертом ми давно майже чужі. Ми побралися, коли я була юна і наївна. А ще… Вагітна. Потім в мене стався викидень. Але, невдовзі стало очевидно, що ми зовсім різні. Навіть нема про що поговорити. Для мене музика – дуже цінна, я не можу без неї. Він постійно тиснув на мене, щоб залишила музику. Звинувачував, що це через мене наша сім’я руйнується. Бо я мало приділяю йому уваги. Але коли я взяла відпустку щоб побути більше з ним, він постійно знаходив привід бути десь, аби не зі мною. З тих пір я навмисне почала більше їздити, щоб менше бачитися з чоловіком. Маю підозри, що він має когось на боці. Я раз застукала, як він обіймав няню Івони, ту, що була перед  тобою. Але в мене нема доказів зради. А поки він рахується вірним чоловіком, я не смію його покидати. Не можу повестися з ним так. А, якщо виявиться, що він не зраджував? Не хочу, щоб потім вся вина була на мені. Крім того – Івона. Їй не потрібні моральні травми. Вона любить тата, — я зі співчуттям слухала і мені стало так шкода цю жінку, що сльози мимоволі виступили на очах.

  Зрозуміло, чому Моніка така нещаслива попри те, що, здається має все, про що можна мріяти. Якою оманливою буває видимість. Часто люди заздрять комусь, не підозрюючи, що, знаючи правду, нізащо б не помінялися з ним місцем. От і мені на початку здавалось, що у Моніки не життя, а казка. Красивий дім, сім’я, блискуча кар’єра, розкішні вбрання, подорожі. Чого ще хотіти?

  В той вечір мені хотілося сказати Моніці про те, як поводився зі мною її чоловік. Але, не знаю чому, я промовчала. Не наважилась. Може не хотіла добивати її в момент, коли їй і так важко. А може боялась, що буду винною. Попередню няню звільнили ж таки.

  Я постаралась поспівчувати жінці. Запевнила, що вона може розраховувати на мене. Ми ще довго сиділи, вона пила і розказувала мені різне зі свого насиченого життя.

   Наступної неділі пані Данута запросила всю сім’ю на вечерю. Я дуже зраділа, коли і мене запросили. Хоча, я не член сім’ї і тому почуватися вільно не вийде. Але сама думка про  те, що побачусь там з Камільом  дуже тішила. Він щодня дзвонив до мене, але ми не бачилися ввесь тиждень. З такої нагоди ми з Івоною готували торт.

  Вийшло так, що я допізна затрималась в кухні. Моніка вже пішла вкладати  спати малу і сама, певно заснула. В домі тиша. Я з задоволенням виводила на торті кремові візерунки і мугикала собі під ніс якусь мелодію. Так зосередилася, що і не помітила, коли прийшов Хуберт. Він підкрався ззаду і міцно обхопив мене руками за талію. Я з несподіванки злякалася і сіпнулась, зіпсувала малюнок на торті.

̶  Що ви робите! — просичала неголосно.

̶  Прийшов тобі помагати. Не бачиш? — він сміявся. Я поклала кондитерський мішечок і липкими від крему руками спробувала звільнитися з обіймів.

̶  Припиніть це зараз же, бо я покличу Моніку! Для чого вам проблеми? — кажу твердо, хоч кричати не наважилась, всі сплять.

̶  Спокійно, лялю. Не роби собі гірше. Давай поговоримо. Облиш це. Завтра закінчиш, — чоловік говорив протяжно, заспокійливо. Далі сів за стіл і сказав мені теж сідати. Я стала, якусь мить строго дивилась на нього, а тоді помила руки. Заховала торт в холодильник і підійшла до нього.

̶  Хуберте, я не сидітиму з тобою тут. Вже пізно. Я йду. На добраніч, — несподівано настрій чоловіка змінився і він сердито схопив мене за зап’ястя. Сильно потягнув до себе і кинув мене собі на коліна. Я злякалася, почала пручатись. Та його міцні руки не випускали мене. Він намагався поцілувати мої губи. Я крутила головою, відвертаючись від нього. Тоді він сказав: