По прибутті до Варшави мене чекав сюрприз. Моніка обіцяла, що вишле по мене водія, але не сказала якого саме. Яке ж було моє здивування, коли зустрічати мене прибігла Івона з таким гігантським букетом рожевих троянд, що ледве несла. А за нею... Каміль. Вони обоє широко посміхалися. Прибігши до мене, малеча дала мені букет і почала міцно обіймати.
̶ Як же я скучила за тобою, Міланочко!!! — вона голосно кричала і сміялася. — ти вже будеш з нами? Не їдь більше від мене.
̶ Добре, дорогенька. Не поїду. Буду з тобою. Я теж дуже скучила. А ти гарно проводилася?
̶ Так, дуже гарно! Правда, Камілю? — він стояв біля нас і посміхався, а тоді сказав:
̶ Так, вона була чемна. А можна й мені обійнятися, я теж скучив?
̶ Можна! — я почервоніла і розкрила обійми, а хлопець раптом притиснув мене до себе, підняв і сказав:
̶ Все, тепер ми тебе нікуди не пустимо, правда Івоно? — я шокованою блимала очима то на нього, то на дівчинку. Та закричала, що так, не пустимо.
Він поставив мене на ноги, взяв мою валізу, обійняв за плечі і повів до машини. Івона йшла зі мною за руку. Якби мені ще вчора хтось сказав, що мене так зустрінуть, нізащо б не повірила. Хотілося бачити в цих обіймах якесь більше значення, ніж просто дружня зустріч. Але, хіба таке можливо?
Його білий джип був недалеко на стоянці. По дорозі ми жваво розмовляли, дівчинка розказувала, що робила без мене, всі свої «важливі» справи. А ще сказала, що мама останнім часом сумна. Зробила припущення, що це тому, що теж за мною скучає. Я глянула на Каміля, який зосередився на дорозі. По його обличчю помітно промайнула гримаса гніву. Але він швидко взяв себе під контроль. Поглянув на мене, запитав з теплотою:
̶ Як твоя мама? Сестра?
̶ Дякую. Мама чимраз краще. Операція пройшла успішно. Сестра теж в порядку. А як твої батьки?
̶ Добре. Поїхали відпочивати на Канари, — засміявся і додав:
̶ Вирішили втекти від холоду в теплі краї.
̶ Чудово. Рада за них. А як в тебе справи? Як Гонората? — не знаю для чого я про неї згадала, може мені хотілося почути, що її вже нема в його житті. Хлопець трохи напружився, посерйознішав і сказав:
̶ В мене добре. А про Гонорату не знаю. Ми більше не разом, — о, люди, як же не підстрибнути з радості? Я ледве стрималась, а тоді сказала, щоб змінити тему:
̶ А, як твій Омар? А Зірка? — він радісно посміхнувся.
̶ Добре. Хочеш побачити їх?
̶ О, так. Було б чудово!
̶ Так! Камілю, їдьмо до коників! — закричала Івона.
̶ Добре. Тільки завеземо Мілану додому, залишимо речі, привітаємось з твоєю мамою і поїдемо, — сказав Каміль. Я радо погодилась. Як же чудово буде провести цю неділю з ними.
Так і зробили. Моніка зустріла мене з радістю. Вже через 2 години ми були в кінному клубі. Господар попросив одного працівника, щоб той покатав малу на поні, а ми тим часом поїхали кататися на Омарі і Зірці. Я помітила, що всі працівники старанно виконують накази Каміля, але без страху, як це буває зі злими начальниками. Атмосфера тут дружня і тепла.
Ми поїхали в поле, потім звернули до невеличкої річечки. Я їхала повільно, але страх трошки менше мене сковував, ніж минулого разу. Хлопець ввесь час був близько, підказував, що робити, хвалив мене. Ми злізли з коней і посідали на лавку, що була біля річки. Каміль поміг мені, як і минулого разу. Погода, як для зими, тепла, сонячна. Та й вдягнені ми добре, можна не боятися змерзнути. Я почала розмову:
̶ Камілю, ти ще не втомився плентатися повільно біля мене? Хочеш швидше поскакати? — він засміявся.
̶ Коли навчишся впевненіше триматися в сідлі, поскачемо швидше. А зараз мені приємно гуляти з тобою так.
̶ Справді?
̶ Так. Дуже. Знаєш... Я роздумував про те, що ми з тобою говорили минулого разу і зрозумів, чому так мало подорожую, крім роботи.
̶ Так? І чому ж?
̶ Бо до цих пір я не мав з ким, — він поглянув на мене і продовжив:
̶ Роберт не дуже любить кудись їздити, переважно зайнятий своїми справами, а з дівчатами, якось не виходило. Жодна з моїх дівчат не виражала бажання поїхати кудись, окрім дорогих пафосних курортів, — згадка про його дівчат трохи кольнула мене, але, зрештою, мені подобається його відвертість.
̶ А ти б хотів поїхати в якесь гарне місце, наприклад в гори, чи до водоспаду?
̶ З тобою, так. Поїхав би багато куди, — хлопець взяв мене за лікті, погладив мої руки до низу, долоні в рукавичках. По мені, наче мурашки побігли. Я з грайливою посмішкою подивилась йому в очі і запитала:
̶ Камілю, розкажи, яка має бути дівчина, яка б тобі сподобалась, — він засміявся.
̶ Подивися в дзеркало і дізнаєшся, — не може бути! Я теж засміялась і сказала:
̶ Я серйозно, розкажи, що ти цінуєш в дівчатах, — він хвилинку подумав, а тоді:
̶ Знаєш, я, чесно кажучи, до цих пір навіть не шукав дівчини. Не складав якогось списку вимог. Постійно зайнятий роботою, змаганнями... Дівчата самі мене знаходили, – дуже скромно, ̶ Але мені не зустрічалась така щира, добра, цікава, як ти. Ти справжня, як ззовні, так і всередині. Проста і дуже любляча. Ти смілива. Я ж бачу, як ти долаєш свій страх перед конями. Таке враження, що в тебе в крові любов до коней, але ти про це не знала. І коні це відчувають і тягнуться до тебе. Вони дуже розумні і відразу бачать, коли хтось вороже до них налаштований, а коли навпаки.