Розділ 28

   Я старалась не думати про Хуберта і про Гонорату. Але мене неприємно вразив вибір Каміля. І, що він знайшов в цій бездушній барбі? Та, хіба можна зрозуміти чоловіків? А, може йому неважливо її характер, головне, що сексуальна? Тоді він не дуже ліпший від неї. Але... Яке моє діло. І чого, взагалі, я про них думаю?

  Якщо про Каміля з його дівкою ще вдавалось не думати, то батько Івони, як на зло, останніми днями часто потрапляв мені на очі. Моніка знову поїхала на гастролі. А я залишилась з малою дома. Хуберт хотів більше побути з донькою, тому раніше приходив з роботи. Я уникала дивитися йому в очі. Але, якось ввечері, коли я, вклавши дитину спати, виходила з її кімнати, він підійшов і сказав:

̶  Ходімо зі мною. Ще рано спати. Поп’ємо чаю, або чогось ще, — його голос був спокійний, байдужий, тому я погодилась.

  У кухні вже нікого не було. В домі тихо. Прислуга, яких тут 4, враховуючи водія, вже порозходилась. Я запропонувала зробити йому чаю, але він посміхнувся і сказав:

̶  Сідай, сьогодні я буду гостинним господарем. Що будеш пити? — я вибрала какао. Він почав готувати. А собі зробив чорного чаю з молоком.

̶  Знаєш, я якийсь час жив в Англії, там звик до чаю з молоком. Ти бувала в Англії?

̶  Ні. Я мало де бувала, — чоловік покивав головою, посміхнувся:

̶  Ну, так, ти ще не мала можливості побачити світ. Тому погодилась на цю роботу? Подобається подорожувати?

̶  Так, мені подобається моя робота, — кажу щиру правду, — І подорожі, і час з вашою дівчинкою. Мені дуже приємно з нею. У вас така гарна сім’я, — він хмикнув, скривився і сказав:

̶ Так, гарна. Але, останнім часом все вже не так, як колись. Ми з Монікою дуже віддалилися одне від одного. Вона постійно на гастролях, мені так самотньо... — чоловік присів ближче до мене, почав гладити мене по плечі, по руці до низу.

̶  Мілано, ти дуже мила дівчина, не будь зі мною холодною, ми можемо стати друзями, — я шоковано відсунулась від нього, строго глянула:

̶  Пане Хуберте, я...

̶  Просто Хуберт, дівчинко. Я ж не старий, мені всього 33. Чи для тебе це забагато? — він лукаво глянув на мене, я встала і вже хотіла йти. Але він перехопив мою руку і поцілував, а тоді:

̶  Мілано, чому ти тікаєш? Я такий страшний? Побудь зі мною.

̶  Ні, не страшний, але ви одружений чоловік, мені не потрібні проблеми. Я поважаю вас і Моніку, тому між нами нічого не буде. Я тут, щоб приділяти увагу Івоні, а не вам. Вибачте, — я сказала, як могла, твердо. Чоловік здивовано поглянув на мене, а тоді запитав:

̶  І що? Тепер розкажеш моїй жінці, що я до тебе небайдужий?

̶  Ні, якщо на цьому питання буде закрите. Я не хочу руйнувати вашу сім’ю. Тому можемо зробити вигляд, що нічого такого не було, — мені стало страшно. Він якось так  скептично дивився, наче я в пастці.

̶  Добре, але ти не правильно мене зрозуміла. Я тобі не ворог. Ми могли б... Розважитися, Моніка нічого не дізнається. Думаєш, вона там ввесь час сама? — що це? Він хоче переконати мене, що в зраді не буде нічого поганого, бо і вона когось має? Ні! Це вже занадто.

̶  Хуберте, я нічого такого не помічала. Впевнена, що твоя дружина любить тебе. У вас ще все буде добре, — він знов взяв мене за руку.

̶  Ти наївна дитина. Справді в це віриш? Якщо я не в твоєму стилі, то так і скажи.

̶  О, Господи! Ти не розумієш? Нічого не буде! Який би ти не був, для мене — не варіант, бо ти зайнятий! — я підвищила голос.

̶  Он як? Ти така принципова? Що ж, я почекаю. Ти ще розтанеш... —  я пішла з кухні.

  Мене всю аж трясло. Стало страшно залишатися з ним в одному домі. Хто знає, до чого він дійде. І що робити? Сказати Моніці? Ще можу залишитися винною. Цей хитрюга може сказати, що це я до нього чіплялась. От лихо! І чого завжди так? Як тільки життя починає налагоджуватися, мусить хтось все зіпсувати. Я не можу втратити цю роботу. Де ще є таке? Щось придумаю.

  Наступного дня  ми з Івоною гуляли на вулиці, було сонячно. Потім вчили букви. Вона дуже здібна дитина. Під вечір повернулась Моніка. Видно було, що сумна. Я запитала, що сталось, але вона відповіла, що колись, може розкаже. Не сьогодні. Що ж. Справа її. Хто я така, щоб лізти в душу. Пізніше ми всі троє гралися, сміялися, робили зарядку. Я старалась розвеселити господиню і, здається, це мені вдалося. З допомогою, Івони, звісно.

  Збираючись додому, я мала змішані почуття. Дивно. Як швидко я звикла до цих людей, особливо до Івони. Шкода з нею прощатися. Вона аж плакала, коли я виходила з дому. Моніка заплатила мені, як обіцяли, навіть більше, бо я була в них трохи менше, ніж місяць. Я пообіцяла повернутися через 10 днів.

  В той день навіть пані Данута приїхала. Ми довгенько не бачилися через постійні роз’їзди. Вона запитала мене, чи сподобалось мені тут працювати. Звісно ж я запевнила, що так. Жінки просили не затримуватися. Ми тепло попрощалася і водій повіз мене в аеропорт.

  Коли я вийшла з літака  у Львові, то здалося, що не була тут цілу вічність. Зустріти мене приїхав Руслан. Ми тепло привіталися, обійнялися. В машині почали розмовляти.

̶  Сестро, а ти ще погарнішала! Добре тобі там було? — зі щирою посмішкою каже брат.