Розділ 27

 Того дня, після розмови з Робертом я відчула полегшення. Добре, що між нами знову мир. Але я здивувалася тим, що більше не відчуваю до нього того, що раніше. Тепер, мої думки, чомусь тікають до Каміля. Але... Це мене не тішить, бо він має дівчину, та й взагалі…

  В Лодзі ми пробули 2 дні. Погуляли з Івоною і Монікою по центру, сходили в парк, зоопарк. Дуже гарно. А ще ми ходили обідати в дуже цікаве кафе. Називається «Котячі очі». Мала була в захваті. Там цілих 5 справжніх котів, з якими можна гратися, фотографуватися. Дуже оригінальне місце. Тож Івона від душі потішилась пухнастиками, а ми поговорили, попили чаю.

  На площі нас піймали журналісти. Моніка дала коротке інтерв’ю. Про мене сказала їм, що я не даю коментарів. Щоб не чіпали мене. Ху-х. Добре. Знову зробили кілька фото. Поки що, я не звикла до цього і хочеться заховатися кудись, поки вони не підуть. А моя маленька подруга, схоже, навпаки, любить увагу і не соромиться позувати фотографам і рветься замість мами відповідати на питання газетярів. Що ж, не диво, вона ж донька справжньої знаменитості. А може й сама колись буде зіркою. Хоча, здається, на музичних інструментах поки що не грає.

  Поки Моніка на концертах і репетиціях, ми з Івоною переважно бавимося в готельному номері. Трохи гуляємо з охоронцем. Переважно, вона чемна дитина, але деколи буває важко. Вона дуже емоційна. Буває, що починає голосно співати прямо посеред міста, або в кафе. Я ледве її заспокоювала.

  Повернувшись з Лодзя, ми були вдома з Івоною. Якось після обіду, коли Моніка поїхала десь по справах, мала потягнула мене показувати басейн. В них, до речі він досить великий і критий. Влітку дах від’їжджає, а взимку прикриває басейн від холоду і опадів. Я не збиралась купатися, хоч і мала купальник, свій улюблений – чорний з рожевим ліфчик і чорні плавки. Взяла на всякий випадок  коли збиралась на роботу в Німеччині. Все-таки біля моря. Але ж ця малеча кого завгодно вмовить. Ми залізли в воду. Басейн є мілкий з одного боку, а далі стає чим раз глибший. Було весело, ми хлюпалися, бризкалися, аж поки не прийшов Хуберт.

   Я чомусь дуже зніяковіла. Стою по коліна в воді, в самому купальнику. Якось… Не зручно. Якби хоч плавала по шию, а то просто стою роздягнена. Мала радісно запросила його приєднатися до нас. І, що? На мою біду, він її послухав. За кілька хвилин прийшов в плавках і пірнув на глибину. Поплавав, а тоді підплив до нас і почав бризкати на нас водою, бавитися з малою. Потім, коли Івона плавала в надувному крузі, Хуберт запросив мене поплисти з ним на глибину. Це було явно цікавіше, ніж бовтатися по коліно в воді. Він запевнив, що пригляне за малою. Я поплила. Він за мною. Я ледве допливла до протилежного краю, сил майже не лишилося. Плавець з мене, так собі. Я вчепилась за бортик і почала хапати ротом повітря. Повертаю голову, а біля мене, майже впритул стоїть, тримаючись за край басейну Хуберт. Наші погляди зустрілися. Він почав хилити до мене голову для поцілунку. Раптом спохватившись, я відвернулась і попливла на другий бік. Потім вилізла з води і накинула халат. Івона ще хотіла хлюпатись, але я попросила її вже виходити. Я старалась не дивитися на чоловіка. Ми з дівчинкою пішли в дім.

  Я переконувала себе, що мені здалося, але ні. Він таки хотів мене поцілувати. Цього ще бракувало. Нарватися на ревнощі Моніки і втратити роботу. Ні, не хочу. А, як на це реагувати? Я вирішила робити вигляд, що нічого не було. Може, нічого такого більше не буде, то навіщо роздувати проблему.

   Наступного дня ми з Івоною поїхали в гості до «ведмедика», а точніше, «місячка», як його по-польськи з любов’ю називає сестра. Я чомусь хвилювалася. Вдягнулась досить гарно, як мені здається. Блакитні джинси, біла з синім облягаюча кофтинка. Черевики на середньої висоти товстих підборах. Волосся зачесала у високий хвіст. Воно в мене тепер досить довге, я давно не стригла багато, тільки кінчики. Трошки підмалювала, як звичайно, очі і губи.

  Дім Каміля виявився великий і красивий. Теж, як і в його батьків, зроблений з  дерева. З високим дахом, балконом по двох боках. Дуже вишуканий. А на подвір’ї великий гараж, газон, трохи дерев і декоративних кущиків. Тут майже не було клумб. Хоча, загалом це не псувало картину. Збоку біля будинку стоїть великий батут. Такого міцного я ще, мабуть, не бачила. Цікаво, невже сам господар дому на ньому скаче?

  Каміль зустрів нас дуже гостинно. Відразу взяв малу на руки і ми пішли в дім. Всередині все дуже гарно зроблено, тільки немає різних милих дрібничок, вазочок, квітів, що зазвичай ставлять для затишку в домах. Видно, що господині тут нема. Хоча, мабуть, є прислуга, бо скрізь чисто і порядок. Ми сіли на м’який диван у вітальні і почали розмовляти. Він попросив робітницю принести мені кави, а малій соку.

  Івона не довго витримала сидіти, побігла до своїх іграшок, яких тут, як виявилось, ціла шафа. Вона сиділа в протилежному куті кімнати і робила зачіски своїм ляльками. Після невимушеної розмови про наші подорожі, мою роботу в їх сім’ї, його роботу ми перейшли на іншу тему. Каміль запитав:

̶  То ви з Робертом знайомі? А я й не знав, що ти та сама  дівчина, про яку він стільки розказував кілька місяців тому, — він говорив з веселою посмішкою.

̶  І, що ж він розказував? — мені стало дуже цікаво.

̶  Багато чого. Він тоді був в захваті від тебе. І я, познайомившись з тобою, його розумію, —  Упс, розуміє? Що б це означало? Я, мабуть, почервоніла.

̶  І про непорозуміння між нами теж розказував?

̶  Так. Там  не обійшлося без твого шанувальника, та ще й названої сестри. Я чув.