Розділ 25

   Я таки зробила це, залізла на коня! Точніше на золотисту кобилу. Правда, не з першої спроби. Мій терплячий вчитель все мені детально пояснював, показував. Як правильно сидіти, як тримати ноги в стременах, щоб в разі чого легко їх звільнити, не заплутатися і не пошкодити собі ногу. Я навіть не підозрювала, що всі коні слухняно виконують однакові команди. До того ж, можна навіть мовчати, все робиться ногами і руками.

  Спочатку я страшенно боялась, так високо. Але, поступово почала заспокоюватися і навіть отримувати задоволення. Є щось особливе в цій владі над конем. Я така маленька, а мене слухається така величезна розумна  тварина. Притискаю її боки ногами і вона починає йти. Хіба це не диво? А я думала що треба знати купу якихось спеціальних слів, вигукувати їх. Виявилося, все простіше.

  Чи це тому, що мені було соромно зробити щось не так перед моїм супернаставником, чи просто пощастило, але в мене все добре вдавалося.   Аж не віриться. Ми, не поспішаючи, зробили кільки кругів довкола великого загону. Каміль ввесь час тримався дуже близько біля мене. Готовий помогти в будь-яку мить. Ми розмовляли. Мабуть, коли я хвилююся, то розмови помагають заспокоїтись. Я розпитувала його про різні особливості коней, він з задоволенням розповідав. Очевидно, що ця тема його улюблена. Якось я запитала:

̶  Камілю, чим ще ти цікавився, окрім коней? Є щось таке, що ти любиш? Подорожувати, наприклад, — він задумався на хвилю, а тоді  сказав:

̶  Подорожі люблю, але, на жаль, найчастіше мої подорожі — це робочі поїздки. Задоволення мало. А просто так поїхати, щоб відпочити, чи побачити щось нове вдається рідко, — він зітхнув і про щось задумався. Цікаво, чому рідко? Брак часу? Чи його дівчина не любить подорожувати? Але питати я не посміла. Потім він запитав мене:

̶  А ти? Любиш подорожі? — він приязно посміхався і чекав, дивлячись на мене. Я, як завжди вирішила сказати правду:

̶  Знаєш, якщо чесно, я мало де бувала. Не було можливості. Але дуже хотіла б побувати в багатьох місцях. Наприклад, побачити Ніагарський водоспад, почути його шум, чи прекрасні пейзажі Альп. Тюльпанові поля в Нідерландах, чи поплавати між коралами в Червоному морі. Хотілося б побачити океанські хвилі, погладити дельфіна в морі. Та багато чого. Але, це все... Мабуть, неможливо. Принаймні зараз, — я зітхнула і опустила очі на коня. А хлопець сказав здивовано:

̶  Цікавий список. Але, чому неможливо? Це цілком реально, — а тоді якось загадково подивися на мене і сказав:

̶  Знаєш, деколи мрії збуваються, — я лиш посміхнулась у відповідь. Так, легко йому говорити. З його грошима, це не проблема. А я живу на іншій планеті. Хіба він може зрозуміти, що таке немає грошей на лікування? Чи зрозуміє він, що таке жити під гнітом чужої волі, не маючи права голосу? Звісно, ні.

  Коли він помагав мені злазити з коня, підтримав мене за талію і якусь мить не поспішав відпускати. Ми зустрілися поглядами, хлопець посміхнувся і сказав:

̶  Як тобі перший урок?

̶  Чудово, дякую. Я справді вражена, що коні такі слухняні. Хоч страх ще не пропав зовсім, але чимраз менший, — я щиро ділилась почуттями. — Знаєш, мабуть від сьогодні моє ставлення до коней зміниться назавжди. І це твоя заслуга, — я посміхалась, і Каміль зрадів:

̶  Дуже радий, що тобі сподобалось. Маю надію, ти ще приїдеш до Зірки? — це він так до кобили запрошує, чи йому приємно зі мною? Вирішила не питати.

  Коли прийшли Моніка з донькою, то ми радісно обмінювалися враженнями про верховну їзду. Хоча, звісно, найбільше емоцій було в мене, для них — це вже звична річ. Малеча з задоволенням примостилась на плечах у свого високого дядечка і з дитячою безпосередністю почала щебетати, перебираючи його трохи відросле волосся:

̶  Камілю, тепер ми з Міланою будемо часто приїжджати сюди, щоб покататися, добре? — він радісно кивнув. —  Тепер вона теж любить коней, як ми, правда, Мілано?

̶  Так, — сміючись відповідаю. Ця дитина просто неймовірна. Так заражає своїм ентузіазмом. Ми ще трошки поговорили і поїхали додому. Вранці знову в дорогу.

    Ввечері я поверталася думками в той кінний клуб. А точніше до мого вчителя. Він дуже приємна людина і... Неймовірно спокусливий хлопець. Неможливо не звертати уваги на його широкі плечі, сильні руки, які, до речі, так легко помогли мені зіскочити з коня, тримаючи за талію. А ці його проникливі очі, а посмішка… Бідна я бідна. Згадується пісня «Краще б я була, кохання не знала». Хоч я ще не можу сказати, що закохалася в Каміля, але… Спокій втратила. Чомусь хотілось побачити його дівчину. Цікаво, яка вона? Мабуть, дуже особлива. Моя уява малювала супермодель з ідеальними манерами, розумну, добру. Хіба такий хлопець вибрав би інакшу? Та, хто знає. Хіба цих чоловіків зрозумієш?

  Наступного ранку, ми вилетіли до Кракова. Концерт мав бути ввечері, тому ми з Івоною і охоронцем гуляли по місту, коли Моніка була на репетиції. Краків має особливу атмосферу, як і Львів. Це старе місто приваблює своєю красою і величчю. Нагулявши апетит, ми поїли в дуже милому ресторанчику традиційної польської кухні. Моя підопічна обрала вареники, які, до речі, досить популярні в Польщі. Тільки називаються по-іншому  ̶  пєрогі рускє. А я  спробувала традиційний бігос. Це тушкована капуста з м’ясом, ковбасою і великою кількістю приправ. Поляки взагалі додають досить багато різних спецій в страви. Часто виходить гостренько. А потім ми проводили час в красивому готельному номері, де навіть була дитяча кімната. На концерт ми не поїхали. Для дитини це важко, тому вона буває на них рідко. Відповідно і я теж.