Мрія на коні

Розділ 23

  Знову безсонна ніч. Як це часто буває зі мною, коли треба прийняти важливе рішення. Спокуса подорожувати по Європі настільки велика що, здається, легко затьмарює всі страхи і сумніви. Але, вони таки є. Чи впораюсь я з обов'язками? А, якщо я не допильную і з малечею щось трапитися? Так я металась до ранку. Все таки хорошого у цій ідеї знайшла більше, ніж поганого. Подзвонила перед роботою пані Дануті. Вона дуже зраділа.

  В понеділок, відпрацювавши в салоні майже місяць, я розрахувалася. Як не дивно, моя директорка заплатила мені досить добре. Що це з нею? Та я рада. Гроші зайві не будуть. Єдине, що жаль було прощатися з новою подругою Ельою. Та ми домовилися зідзвонюватися.

  Після обіду я познайомилась з Монікою, мамою Івони. Ми сиділи в кухні пані Данути і розмовляли. Моя нова знайома дуже мені сподобалась. Струнка, дуже гарна брюнетка, доброзичлива. З витонченими манерами. Видно, що творча особистість. Досить емоційна. Поки ми пили какао і розмовляли про важливе, маленька красуня бігала і дражнилася з песиком. Її мама час від часу робила доньці зауваження, але досить стримано. І, взагалі, видно було, що в них дуже теплі стосунки і мала дуже любить свою маму. Це послужило для мене додатковим аргументом, щоб погодитися на цю роботу. Шкода щоб дівчинка залишалась без мами.

  Але не все так просто. В мене ж теж є мама. І я вирішила відразу попросити, щоб мене відпустили на трохи додому, поки мамі зроблять операцію. Хочеться бути поряд у важкі моменти. Операцію призначили за 3 тижні. Але чи дозволять мені поїхати? Я запитала про це пані  Моніку.

̶  Коли ти хочеш поїхати? – запитала вона спокійно.

̶  Через майже 3 тижні.

̶  Ти вже скучила за сім’єю? Я чула, що ти перед тим була в Німеччині, – поцікавилась Моніка.

̶  Так, дуже. Але причина не лише в тому, – я трохи вагалась, чи розказувати їм про маму, але наважилась. – Моя мама хвора. Скоро їй зроблять операцію на серці. Я хотіла б побути з нею хоч трохи після цього. А потім повернуся до вас, – вони уважно вислухавши, поспівчували мені. Потім Дануся, як її називає чоловік, запитала мене:

̶  То, ти через це поїхала в Німеччину? Щоб помогли мамі? – я кивнула. – Скільки ти хочеш  побути вдома?

̶  Не знаю. Хоча б тиждень, два, якщо дозволите, – я смиренно дивилась на них, очікуючи відповіді.

̶  Добре. Зробимо так: в четвер ми поїдемо до Берліна на концерт. Потім ще два, в Кракові і Лодзі. А тоді можеш їхати. Але не надовго. Максимум 10 днів. Домовилися? – твердо мовила Моніка.

̶  Добре. Дякую,  – відповіла. Це ліпше ніж нічого, хоч і небагато. Я зраділа, що таки зможу поєднати і нову роботу і допомогу мамі. Боялась, що зовсім не відпустять. Ура!

  Потім Моніка запитала мене про мою сім’ю, життя в Україні. Я розказувала. Так ми довгенько розмовляли. Я також дізналась багато чого про них. Це досить цікава сімейка. Моніка розказувала про свою роботу, подорожі. Захопливе в неї життя. Хоча, мабуть, нелегке.

   Мене приємно вражає те, як просто, без зайвої пихи і зарозумілості ставляться до мене ці люди. А я ж явно їм не рівня. Дивно, як буває. Це мене дуже тішить, що попри багатство, вони дуже щирі і прості. Невже воно не всіх псує?

  Вже наступного дня я  переїхала жити до Івони. В них виявився не гірший будинок, ніж в Дужеків. Хіба, що трошки менший і подвір’я без троянд. Господаря дому не було, поїхав кудись на тиждень.

  Ми з маленькою непосидою бавилися цілий вечір. А наступного ранку, коли Моніка з малою поїхали в магазин, я мала завдання щось приготувати на обід. Хоча в них є кухарка, але сьогодні відпросилась.

  Івона замовила картоплю з підливкою. То ж я взялась до роботи. Але перед тим ввімкнула музику. Це додає енергії. Якось я випадково натрапила на пісню «Бона сера, сеньйорина.» Була  вражена, як багато є різних її версій на різних мовах. Тому зараз теж відкрила собі цю пісню і почала готувати. Настрій був чудовий, тому я почала підспівувати, пританцьовувати, виляти попою в простих шортиках під ритм мелодії.

  Десь під кінець третьої пісні, саме на фразі “Поцілуй мене на добраніч” коли впала ложка зі столу, я нагнулася її піднімати і теж покрутила своєю філейною частиною, виписуючи вісімку, потім повернулась і... Застигла.  В дверях стояв і дивився на мене з посмішкою той красунчик, якого я бачила біля квіткового магазину. Не може бути! Що він тут робить? Від несподіванки я так і стала з ложкою в руці і не знаю, що казати. Тупо посміхаюся. Не сподівалася, що моє «шоу» хтось побачить. Почервоніла, як буряк.

̶  Привіт. Вибач, що перебив. В тебе класно виходить, – він сміється з мене.

̶  А... Я... Дякую. І давно ви тут?

̶  Достатньо, щоб побачити, що в цьому домі з’явилася дуже цікава дівчина, – каже, лукаво посміхаючись. – Ти Мілана, так? Мама розказувала.

̶  Так... А ти – Рітік, ой Каміль, так? – я від хвилювання все переплутала. Він засміявся.

̶  Так, я Каміль, син пані Данути і брат Моніки. Приємно познайомитися.

̶  Навзаєм.

̶  А, де мала?

̶  Вони поїхали в магазин, скоро повернуться.

̶  А, що ти готуєш? – запитує, підійшовши ближче. Його просте звернення помогло мені трохи опануватися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше