Розділ 19

  День за днем швидко минали в роботі. Ми з Аллою з ранку до вечора прибирали вишукано обставлені номери, коридори, іноді помагали в пральні. Вечорами після дзвінка мамі, щоб не переживала, ми вчили німецьку. По трошки, наскільки вистачало сил. Деколи так і засинали з телефоном в руках, повторюючи жахливо складні вирази. І для чого стільки приголосних літер в одному слові? Як це можливо вимовляти? Кошмар! Але щодня ми чули цей «кошмар», намагалися застосовувати і поступово запам’ятовувалось чимраз ліпше.

  Мама, слава Богу, почувалась не дуже погано. Хоч і нелегко їй. Після моєї відмови Артему її, звісно, звільнили з роботи. Та й здоров’я не сприяло. Тому іншої роботи вона вже й не шукала. Дядько, на щастя, не тиснув, дав спокій.

  З обов'язками ми  справлялися непогано, управляючий казав – ґуд. Що два тижні нам давали солідний заробіток, що не могло не тішити. Гроші ми заносили в банк, боячись тримати в кімнаті. На вихідних трохи гуляли містечком, ходили на пляж. Шкода тільки, що вода холодна. Тут мало хто купається навіть в найтепліші дні. Однак Алла таки поплавала кілька разів, вона в мене смілива дівчина, справжня русалка. А пляж тут чудовий – чистий жовтий пісочок, бірюзові, а іноді  сині хвилі, погладжують берег. Так приємно погуляти. Сюди приїжджають сімейні пари, закохані. Романтичне місце, а ще, дуже відповідне для того, щоб провітрити голову від накопичених непотрібних думок.

 От і ми провітрили голови. За роботою майже не згадувала Роберта. Частіше маму і сестру. Алла теж почувалась досить добре. Так минуло понад 4 місяці. Ми планували попрацювати ще хоча б 2 місяці. Тоді  я мала б достатньо грошей на операцію мамі. А, може ще й залишилося б щось трошки собі. Все б добре, от тільки ми дуже скучили за рідними. Але, це нічого. Ще трохи.

  Одного дня в нашому готелі з’явилися підозрілі гості. Два кремезних молодики схожі на турків, чи арабів. Між собою говорили німецькою і дуже пильно приглядалися до дівчат. До покоївок, таких, як ми. Що їм треба? Стало, якось неспокійно. Та я  гнала від себе негативні думки. Потім нас з напарницею покликали прибрати щось в їх номері. На килимі не відомо звідки взялися якісь плями. Ми почали прибирати, тоді Мілена звернулась до мене по імені:

̶  Мілено, я піду принесу засіб, щоб вичистити цю пляму на килимі, – Я вирішила, що мені почулося, ніби напарниця  назвала мене своїм іменем. В той час в номері був один з тих чоловіків і уважно, якось підозріло глянув на мене. Коли вона вийшла, він швидко закрив двері на ключ з середини і кинувся до мене. Схопивши мене за плечі, прошипів німецькою:

̶  Нарешті, знайшлася! Ти поїдеш зараз зі мною і не думай тікати! Пора відробляти борги! – я шоковано витріщилась на нього, не розуміючи, про які борги він говорить. Але йому було байдуже, жбурнув мене на диван, наказав не рухатись, а сам почав дзвонити другу. Тоді я почула приблизно таке:

̶  Сенджаю, я її знайшов, вона в нашому номері. Так, приходь швидше і піджени авто. Завезем її до Рахуна, він буде радий, довго її шукав, – в мене волосся встало дибом. Від здогадки, що мене чекає, почала охоплювати паніка. Напарниця не поспішає повертатися. Чоловік повернувся спиною до мене і ще щось казав по телефону, а я збагнула, що часу в мене мало. Зараз прийде його спільник і мені кінець. Прощавай свобода. А може й гірше.

   Раптом мій погляд натрапив на важку круглу вазу, що стояла на столику просто переді мною. Ні, я не можу. Чи можу? Я непомітно сховала вазу собі за спину, поки він не бачив. Чоловік закінчив говорити І обернувся до мене. Пронизав поглядом повним злості і презирливо сказав:

̶   Що? Думала, ти розумніша за всіх? Сховалась тут і спокійно собі сидиш? А коли гроші позичала, обіцяла віддати. Так, маленька? – він наблизився до мене і  грубо підняв моє обличчя до гори, стиснувши щоки рукою. Я прилипла до дивану, відхиляючись від нього. Він наближався, а мене охопило заціпеніння від страху. Блукаючи по мені поглядом, він сказав:

̶  А ти, красуня, я не знав, що в Тома така гарна сестра. Тим краще. Будеш популярна, більше заробиш, – він говорив так зухвало, з приниженням і якоюсь жагою підкорити своїй волі. Дивився на мене, як на ласий шматок м’яса, який збирається з’їсти. – Але спочатку ти будеш моя... – протягнув і  схопив мене за халат і роздер на грудях. Ґудзики полетіли на диван. Я викрикнула:

̶  Ні!  ̶  наступної миті він  вп’явся  очима в мій 3 розмір в простому чорному ліфчику, схопив за  руку, підняв і хотів тягнути до спальні. Я закричала:

̶  Ні! – і з усієї сили гримнула його по потилиці тією вазою, яку мала заховану.

   Все сталося дуже швидко. Мій нападник похитнувся, відпустив мене, а тоді впав на підлогу. Якусь мить я розгублено дивилась на нерухомого незнайомця, а тоді опам’яталася і кинулась до дверей. По дорозі згадала, що зараз сюди може надійти його друг. Я розвернулась і побігла до вікна. Благо, що то був другий поверх, і був балкон, до якого близько росло дерево. Одна товста гілка була досить близько від балкона. Хоч би та гілка витримала! Я виглянула в вікно, злочинця не видно. Тоді  побігла на балкон, звідти по гілці перелізла на дерево. Халат трохи заважав, але я впоралась. Як добре, що в дитинстві не слухала нікого і лазила з Русланом по деревах. Спуститися з дерева було найважче. Трохи довго вагалася, але врешті зістрибнула з нижчої гілки на траву. А куди бігти далі? Я вирішила не показуватися в головному холі. Пішла чорним ходом, а тоді заховалась під сходами, що вели в підвал. Здається, ніхто мене не бачив.

  Подзвонила Аллі. Попросила, щоб вона взяла мої і свої найважливіші речі – документи, гроші, кілька одежин в невелику сумку і принесла в закуток в парку, де ми бували раніше. Вона послухалась.