Розділ 18

  Думки про нове вирішення так мене захопили, що заснути вдалося десь аж перед дзвінком будильника. Я встала, привела себе до ладу і подалася швидше до мами. Вона саме збиралась на роботу. Я розказала їй план, як думаю  заробити і залишитись вільною. Мама трохи стривожилась, але потім сказала, що це точно ліпше ніж одруження з тим мажором. От тільки шкода, що втрачу за той час місце в тому салоні, де тільки почала працювати. Мені теж шкода. Але це не страшно. Потім знайду щось, коли повернуся. Я запевнила маму, що все буде добре, а заодно й побачу світ, про що так мріяла. Мама розчулено дякувала мені за бажання помогти.

  Як тільки Руслан встав, я взяла в нього номер телефону і невдовзі вже вияснила всі деталі того робочого місця.

  Виявилось, що я поїду в мальовниче місто Куксгафен, що на півночі Німеччини. Там велична Ельба сходиться з Північним морем. Дуже спокійне і красиве місце для відпочинку. Тому туристів там вистачає, хоч і не тепло, як на інших морських курортах. Робота по 10 годин на добу, проживання і харчування за рахунок фірми. Супер. От тільки візу треба. З цим Руслан обіцяв помогти, як і з грошима на подорож. Добре хоч паспорт є. Я все обдумала, замовила білет на літак до Гамбурга, а там вже не далеко і до краю світу, як називають Куксгафен.

  Залишилось найнеприємніше. Сказати про свою ідею дядькові і Аллі. Почала з останньої. Яка ж була бурна реакція! Мало не повтікали всі з салону. Моя подруга шоковано накинулась на мене:

̶  Ти хочеш мене покинути? І навіть не запропонувала поїхати з тобою! Ти геть знахабніла! Як я тебе відпущу!? Ану дзвони бігом і питай, чи є місце і для мене! – я розкрила рота і не відразу отямилась, коли вона схопила мій телефон, потяга мене в підсобку і посадила на крісло.

̶  Дзвони, вже. Я чекаю! – скомандувала. Це так не схоже на мою завжди зрівноважену подругу. Але я її розумію. Тож почала дзвонити. Місце знайшлося, візу Руслан обіцяв зробити. Тож невдовзі Алла вже потирала руки, готуючись до нових пригод. Чудово. Вдвох буде ще цікавіше. Залишається витримати розмову з дядьком і дочекатися візи.

  Руслан пообіцяв, що віза буде за 2, щонайдовше 3 тижні. Довго, але, що зробити. Якось переживу. Наступного вечора наважилась поговорити з дядьком. Ліпше б я почекала до самого від’їзду. Він гарчав так, що аж шибки в вікнах дзвеніли.

̶  Оце така твоя вдячність?! Та, що ти собі надумала? Я стараюсь, щоб забезпечити твоє майбутнє, щоб ти ніколи не була в бідності а ти, що? Дуже гонорова? Хочеш щось доказати? Хто знає, що тебе там чекає. Може там якась підстава і будеш не прибирати, а в бордель тебе заберуть! Ти подумала? Ще й Аллу за собою тягнеш. Що я скажу її батькам, якщо з нею щось трапитися? – так він довго сварився і повчав мене. Я мовчки слухала, опустивши голову. А тоді наважилась сказати:

̶  Тоді заплатіть за операцію мами і я нікуди не поїду, буду тут працювати, – мій голос був тихий, схвильований, я боялась, що він мене вдарить, хоч і не бив уже давно. Ще, як в років 10, мабуть, останній раз, коли я загубила 200 гривень, які мала здати на ремонт школи. Він витріщився на мене злими очима, явно не сподіваючись такої прямої заяви від мене. А тоді запитав:

̶  А Артем? Що йому скажеш? – я поглянула йому в очі і хоч несміливо, але прямо сказала:

̶  Він брехливий самозакоханий бабій, який мене не любить і не поважає. Я не можу стати його дружиною. Як би ви не хотіли. Вибачте, але я не можу  себе змусити, – дядько засопів, почервонів ще гірше і викрикнув:

̶  Он, як? Не можеш? То роби, що хочеш, тільки потім не кажи, що я не попереджав! Якщо поїдеш в Німеччину, сюди більше не вертайся жити, хіба в гості. І то  не скоро, щоб я трохи охолов! Чула?!

̶  Чула, – кажу тихо, сумно. Що ж, на ліпше, я й не сподівалася. Він принциповий. Але я теж.

  Наступні тижні були нестерпні. Час тягнувся безкінечно довго. Дядько Степан майже не розмовляв зі мною, лише кидав на мене злісні погляди. Рая і Настя, як  могли мене принижували і лякали. Висували найгірші версії того, що з нами, двома роззявами може статися за кордоном. Хоч Анастасія, звісно, раділа що врешті позбудеться мене, але не дуже це показувала. Я лиш переживала, щоб мама все це витримала і не стався знову приступ. 

  Через пару днів після розмови з дядьком, приїхав Артем. Коли я сказала йому, що не вийду за нього, він обурився, назвав мене надто самовпевненою. Сказав, що набиваю собі зависоку ціну. Що за нього будь-яка дівчина вийде. А потім посміявся з мене, мовляв, ще буду проситися до нього, але пізно буде. Я побажала йому щастя і пішла геть, не в силах більше слухати це приниження.

  Нарешті все готово до вильоту. Речі запаковані, все, що треба взяла. З мамою і Мірою прощалися слізно. Важко. Дуже. Адже, насправді не знала, чи все добре складеться. Ніколи так далеко не їздила. Не літала літаком ні разу. А сама думка про те, що це більше не буде мій дім, доводила до відчаю. Я так переживала, що аж тремтіла. Як вони тут без мене? А, як я там? Чи дійсно там не станеться якоїсь біди? Як би ж я знала тоді, скільки приголомшливих пригод мене чекає.

  Подорож минула добре. Хоч і не скажу, що легко. Ми з Аллою, як два зайці, тремтіли від страху під час турбулентності в літаку. Прибули в Гамбург. З горем наполовину, знайшли ту річкову станцію, де сідати на невеликий катамаран, що по Ельбі пливе до Куксгафена. Можна було поїхати потягом, але ми хотіли побачити річку, краєвиди з цього водного транспорту. І не пошкодували.