Мама заснула після прийому ліків, а її сусіди по палаті займалися хто чим: хто спав, хто розмовляв по телефону, а четверта жіночка, як звичайно, вишивала чорно-червоні візерунки для блузки. Я вийшла в коридор, походила, потім присіла на дивані і поринула в роздуми. Та розмова з мамою багато, що змінила в моїй свідомості. Тепер розумію, що я донька чудового чоловіка, який, не роздумуючи, пожертвував собою заради коханої жінки і дитини. Виходить, що і заради мене теж. Я раніше часто думала, що мама не розповідає про мого батька, бо він був якийсь бандит, чи ще хтось подібний. Але тепер стало зрозуміло, що мама не розказувала, бо вважає себе винною в його смерті. Хоча її вини немає. Але, це мучить, отруює з середини. Що ж, не дивно, що вона тепер теж має хворе серце. Роками тримала той біль в собі, без можливості з кимось поділитися. Стільки пережити не кожному під силу. Чи змогла б я так? Не знаю.
Як би там не було, але мені тепер буде легше жити. Тепер в мене є гідний приклад. Мені хочеться наслідувати мого тата. Бути благородною, люблячою людиною. Щоб він міг пишатися мною, якби побачив. І, щоб мама могла порадіти, потішити своє втомлене серце. Хоч я і раніше старалась жити так, як мама вчила – чесно, порядно. Але тепер, ще більше хочеться.
А що б сказав тато про одруження з Артемом? Чомусь мені здається, що навіть за найгірших обставин, він не хотів би для мене такого. Він одружився з жінкою яку щиро покохав. Не дивлячись на те, що вона з хворою дитиною, що її розбите серце не поспішало кохати навзаєм. Він любив і вірив, що колись і вона його полюбить.
Як шкода, що їх щастя так різко обірвалось. Коли пробую уявити нашу сім’ю, якби тато був живий, не можу не плакати... Як же мені його бракує... В мене мимоволі покотилися сльози. Саме тепер я це збагнула. Завжди хотілося мати батька, але тепер це відчулося ще гостріше. Як же чудово було б зараз притулитися до сильного і люблячого тата, розказати йому все, що гнітить. А у відповідь відчути, що тебе, мов маленьку дівчинку, гладять ніжно по голові, кажуть, що все буде добре. Здається, що тоді всі проблеми і сумніви враз перетворилися б на радощі. Наївна... Це вже ніколи не збудеться. Треба жити з тим, що є, не покладатися ні на кого, крім себе і Бога.
Обдумуючи розповідь мами про її першого хлопця, я пообіцяла собі, що ніколи не дозволю, щоб зі мною сталося подібне. Ніколи не переступлю через своє сумління заради короткого задоволення. Жоден чоловік цього не вартий. Якщо справді кохає, то почекає. А, якщо шантажує, вимагає сексу, не збираючись одружуватися, то це що завгодно, тільки не кохання. І хай з мене сміються, байдуже. Той, що кохає, не буде насміхатися.
Мої думки хаотично літали поміж усім тим, що сталось останнім часом. Згадалась і пропозиція Артема і повідомлення Роберта. Я ніяк не збагну, що ж сталось. Купивши собі американо з молоком, я походжала по коридору, пила, задивлялась у вікна час від часу. І тут на очі мені потрапила дівчина, схожа на Анастасію. Вона повільно прогулювалась по алеї навпроти вікон, звідки я дивилась. Було очевидно, що вона по телефону щось комусь жваво розказує, жестами показує, як дає ляпаса. А її обличчя виражало стільки сарказму, ненависті, що захотілось відвернутися. І тоді мене осяяла думка. А що, коли це Настя щось наговорила Робертові? Але як? Вона ж майже не вміє говорити по-польськи, а писати тим більше. А вислати фото? Так, це вона точно вміє. Але яке? Я ж не робила нічого провокаційного, щоб це можна було зняти на камеру. Може, монтаж? Хіба, що когось найняла б, сама вона точно не зможе такого зробити з її примітивним мозком. Можливо. Вона ж настільки мені заздрить, що я вже нічому не здивуюсь.
Мої роздуми перервала Алла. Вона швидко наблизилася з яскравою посмішкою. Подарувала мені троянду.
̶ Привіт, красуне!
̶ Привіт, дорогенька, яка ж я рада тебе бачити! – відповідаю, обіймаючи подругу.
̶ А чого заплакана? Сподіваюсь мамі не гірше? – питає, помітивши мої натерті очі. Я й не знала, що маю такий жалюгідний вигляд.
̶ Ні, все нормально, мамі вже ліпше. То я так, дещо згадала. Ходімо до неї? – ми пішли в палату. Мама саме прокинулася, час було вечеряти. Алла і мамі подарувала квітку. Така молодчинка.
Після вечері ми ще трохи розважали розмовами маму, а потім пішли в коридор. Я розпитала подругу про роботу. Вона виявилась задоволена, але втомлена. Новачкам, як завжди, не дають поблажок. Працювати треба за двох, а заплатять, як одному. Потім Алла запитала, як мої справи з Робертом і Артемом. Я чесно зізналася:
̶ Знаєш, дивна ситуація. Артем зробив офіційну пропозицію, а Роберт написав, що не хоче мене більше бачити. Не знаю, що думати... – подруга щиро здивувалася, аж присвиснула, тоді запитала:
̶ І що ще він написав? – я показала їй повідомлення. Алла прочитала і задумалась на хвилю. Закотила очі, наче шукаючи щось в голові. А тоді спитала:
̶ А ти не думала, що це діло рук Насті, або Артема?
̶ Думала про неї, а, от про Артема, ні. Якось не приходило в голову. Як думаєш, що вони, хто б то не був, могли йому показати? Не пригадую щоб я щось робила, щоб не сподобалось Роберту. Чи може, написали? Думаєш він вміє писати польською?
̶ Не знаю, чи Артем вміє, але ти казала, що тоді в ресторані він чіплявся до тебе, так? – тоді мені прояснилось. Я вигукнула:
̶ Точно! Тоді він ліз до мене з обіймами і все таке. Але, хто це міг зняти?
̶ Не знаю, але з часом, думаю, дізнаємось. Якщо це та коза зробила, то проговориться, вона геть не вміє тримати язик за зубами. А ти щось казала, чи писала Роберту після того?