Розділ 14

̶  Артеме, будь ласка, зрозумій правильно, я не хочу тебе ображати. Але й так швидко погодитись не можу. Якщо чесно, взагалі зараз не можу думати ні про що, крім маминого здоров’я. В такому стані, я навряд, чи прийму правильне рішення. Прошу, дай  мені час. Якщо я справді тобі небайдужа, ти почекаєш, – я говорила проникливо і щиро, хоча голос трохи тремтів. Хлопець вислухав мене, встав на ноги і, з незадоволеним виглядом закрив коробочку. Я опустила очі, наче відчувала свою вину в чомусь. А Артем, якось вимушено посміхнувся і сказав:

̶  Що ж, я почекаю... Ти справді рідкісна дівчина. Не уявляю ще якусь з нашого села, хто б так зреагував. Я розумію, тобі важко зараз. Але, знай, що я хочу тобі помагати, бути другом. Не бійся. Все налагодиться.

̶  Дякую, Артеме. Мені це дуже важливо, щоб ми були перш за все друзями. А там, побачимо, – ніяково посміхнулась йому. Раптом прийшло повідомлення на мій телефон. Я вибачилась і прочитала. Мабуть, в мене на обличчі відобразився ввесь той смуток і розчарування, які я відчула в той момент. Бо Артем помітив і запитав, що сталось.

̶  Та... Нічого страшного... Просто мале непорозуміння з другом, – відповіла йому, а сама думаю, а чи був Роберт моїм другом? Що, взагалі було між нами? Артем, зробив вигляд, що все нормально, поспівчував мені, попрощався і пішов. Я залишилась сам на сам з тим болючим повідомленням. Знову й знову перечитувала, наче від цього зміниться його зміст. Мій польський русал написав:

  «Мілано, я дуже розчарований в тобі. Справді вірив, що ти особлива, не така, як більшість. А в тобі виявилось не більше щирості, як в снігу тепла. Ти могла мені сказати правду, ми б залишилися друзями. А тепер, я не хочу більше тебе ні чути, ні бачити. Всього найкращого тобі».

  Що це все означає? Я хаотично перебирала в голові можливі варіанти. Присіла на крісло в  коридорі, поклала голову на руки і з усіх сил стримувала сльози. А вони так і душили мене з середини. Хотілось заховатися десь від усіх і ридати щосили, аж поки не виллються всі сльози, які є. Ну чому так? Мало біди з мамою, то ще й Роберт додав. Що ж такого він побачив, чи почув? Чому так суворо? Яку правду я мала йому сказати?

  Не знаходячи відповідей, зрештою я трохи взяла себе в руки і згадала де я. Пішла вмилася, попила води і повернулась в палату до мами. Вона спала після крапельниць. Лежала така спокійна, гарна, тільки бліда дуже. Я поправила їй постіль і сіла поряд. Думки не переставали роїлися в голові, наче дикий танець аборигенів. Подумки я поверталася то до Артемової пропозиції, то до операції мами, потім до Роберта і так  по колу. Мабуть, зрештою, я задрімала.

  Через 3 дні мама почувалась вже краще. Після обіду і відвідин дядька Степана мама якось задумливо поглянула на мене і сказала:

̶  Люба, поки нікого нема, я хочу поговорити з тобою, – її сусіди по палаті саме пішли на якісь процедури. Вона почала трохи збиваючись, але наполегливо:

̶  Доню, я не хочу згадувати минуле, але боюсь, що помру, а ти так і не дізнаєшся правди про свого батька. Будеш сердитись на мене, і якщо почнеш розпитувати когось іншого, хтозна, що тобі розкажуть. Мені нелегко про це говорити, бо я дуже винна, – вона важко зітхнула, стиснула губи і продовжила, уважно на мене дивлячись:

̶  Почну з того, як я залишилась самотньою мамою. Ти знаєш, що мої батьки померли рано, а мене виховувала бабуся Наталя. Вона дуже старалась привити мені хороші риси, навчити всього корисного. Бабуся була дуже набожною жінкою і мене вчила, що треба жити за Божими заповідями. І я так і жила, поки не зустріла його... Високий, красивий спортсмен, він покорив мене без бою. Всі дівчата в інституті мліли він одного погляду його карих очей, а він вибрав мене. Всі мені заздрили. А я, звісно була на сьомому небі від щастя.

   Не звертала уваги на ті його риси, які, як потім зрозуміла, були дуже небажані. Здавалось, що проста дівчина сирота виграла суперприз. Він красиво залицявся, водив в кіно, в кафе, дарував подарунки. І коли одного вечора пристрасть захлеснула нас з головою, я, все таки, намагалась заперечити йому. Пригадуючи бабусине навчання, просила почекати з інтимом до весілля. Але він лише засміявся. Почав наполягати. Я злякалася. Зрештою, він сказав, що, якби я його любила, то не вагаючись віддалася б. Мені стало страшно, що він покине мене, адже довкола повно дівчат готових на все заради такого красеня. Я так і запитала, тремтячим голосом. Він відповів, що любить мене але без сексу не уявляє свого життя, тому  ̶  або-або. Питання ребром. Зрештою, мої страхи втратити хлопця перемогли внутрішні заборони і сором. Я здалася... – мама сумно-сумно зітхнула і продовжила:

̶  Як би ж мені тоді теперішній розум. Щастя тривало недовго. Через кілька місяців побачень, мого коханого покликали в Київ на змагання, там він був десь місяць. В той час я дізналась, що вагітна. Подзвонила йому і повідомила, сподіваючись на радість і пропозицію одружитись. Але, як же я помилялась. Він щось нечітко пробубнів, що передзвонить потім і кинув слухавку. На тому вся романтика закінчилась. Він не дзвонив і не відповідав на мої  дзвінки. Невдовзі, я побачила його вже з іншою дівчиною. Можеш собі уявити, що я відчула!

    Мій світ, наче завалився. Бабуся мужньо витримала цей удар і мені не дала пропасти. Коли дитина народилась, стало ясно, що хвора. Я була в розпачі. І знову бабуся з невичерпною своєю мудрістю і силою підтримала мене. Я перевелась на заочне навчання і таки закінчила інститут. Було важко. Дитина дуже слабо розвивалася, ми тягали її по лікарнях. Поступово звикли, навчилися давати собі раду в тій ситуації, – я, мов заворожена, слухала кожне слово і вражено уявляла собі все це.