Розділ 1

  Весна у нашій місцевості дуже гарна. А цього року ще й тепла. Все буяє зеленню і пахощами. Ми живемо на окраїні села, біля лісу у гарному двоповерховому домі. Біля дому невеликий сад з фруктових дерев. Не далеко є гарне озеро. Воно колись було маленьке, але мій дядько, який любить все з розмахом, розкопав його, почистив, запустив рибу. Тепер це досить велике чисте озеро в якому я люблю влітку купатися. Та й не лише я, багато односельчан приходять поплавати влітку. А от рибалити просто так, не можна. Треба платити. За це відповідає  Микола, дядьків помічник. Відколи дядько став районним депутатом і взяв в оренду озеро, роботи в Миколи вистачає. Окрім озера, він займається різними господарськими справами, садом, городом, та іншим.

   Та тепер лише середина травня. Вода для купання ще трохи холодна. А інакше, я б зараз  неодмінно залізла в озеро, замість сидіти біля води. Дуже хочеться освіжитися після важкого дня. Сьогодні ми з мамою і сестрою добряче попрацювали на городі і в домі. Прибирали, готували їсти. Іноді моя сестра Мирослава, яку ми називаємо Мірою, каже, що ми тут безплатні слуги. Але ліпше б цього ніхто не почув. Бо дістанеться нам усім трьом від дядька Степана, або його жінки. Вони ж не втомлюються нам нагадувати, що ми в цьому домі виключно з милосердя. І ніхто нашу "жалюгідну" сімейку з трьох осіб  тут не затримує. Міра, мабуть, найбільше страждає, бо хвора. У неї ДЦП. З дитинства погано ходить і обличчя трохи викривлене.

  Так, милуючись вечірнім краєвидом на озеро, обдумую наше життя. Кожен з нас старається бути вдячним, працювати. Мама, окрім домашніх обов'язків, ще працює хатньою робітницею у багатому домі, що десь за 2 кілометри від нас на протилежному боці озера. Взагалі то, вона в нас вчителька польської мови, але після мого народження, так і не повернулась до школи. Не було з ким залишати мене. Сестра, на 15 років за мене старша, могла наглядати за мною лише після школи.

    Міра, попри хворобу, теж підробляє. Вона в нас розумниця, дає уроки англійської і польської мови. Бажаючих у нашому заможному селі немало. Хтось хоче в школі оцінки підтягнути, хтось готується до вступу в університет. Деколи навіть дорослі приходять щось перекласти, чи повчитися. Хай заробіток невеликий, та все ж не порівняти з пенсією інваліда. Свого часу дядько роздобрився і поміг Мирославі заочно закінчити університет.

   А от я, в свої 18 років не заробляю грошей. Тільки витрачаю. Так вийшло. Після школи мені довелося попрацювати рік в дядька на фірмі. За це він обіцяв оплатити мені навчання в школі перукарів. Так би мовити, мала заслужити. Дядько Степан таки дотримав слова. Так от, тепер з величезним задоволенням я вчуся перукарського мистецтва в дуже престижній школі Ірини Машко. Благо, що їздити туди не далеко. Мені дуже подобається створювати красиві зачіски, стрижки. Вже багато чого вдається. Коли, наприклад, приходить жінка з відрослою сивиною, а ти робиш їй акуратну стрижку, фарбуєш в гарний колір, вкладаєш і вона, наче молодшає, сяє. Це незрівнянні відчуття. Люди стають радісніші, почуваються впевненішими, привабливими. Це чудово. Хоч і нелегко. Особливо на початку. Дуже важко зробити все, як клієнт собі уявляє. Переживала, руки тремтіли. Жах. Але поступово, все почало вдаватися. Сподіваюсь, з часом, стану справжнім майстром справи. Залишається 2 тижні до екзаменів. Отримаю диплом, а тоді  ̶  на роботу. Може тоді дядько Степан подобрішає? Хоча... Це навряд.

    Як давно я мрію про час, коли стану незалежною, сама собі господиня. Зможу жити окремо, не слухати безкінечні дорікання дядька і не ловити на собі скептичні погляди його "милої" жіночки Раїси. Про їх дітей взагалі навіть думати не хочу. Що ж, родичів не вибирають. Зітхаю. Як було б чудово купити якесь маленьке житло і мешкати там разом з мамою і сестрою в мирі і радості. Та, коли це ще буде?

   Так добре думається в цьому спокійному, мальовничому місці. Шкода, що рідко буває можливість побути біля озера довше на самоті. Хочеться сісти ближче і занурити ноги у воду. Така вона спокуслива в променях вечірнього сонця. Виблискує, манить. Та, мабуть, не варто ризикувати здоров'ям, бовтаючись в холодній воді. Обмежуюсь тим, що сиджу навприсядки на березі і час від часу кидаю в воду зірвані травинки.

    Мої роздуми переривають крики, що долинають десь із подвір'я.

̶  Де ця дівка лазить!? Міла! Міла! Де та негідниця?  ̶  пронизливий голос дядькової жінки. Шукає мене. Що ж такого я натворила? Нічого не пригадую страшного. От і посиділа спокійно... Треба повертатися додому. Прощаюсь сумним поглядом з темніючою гладдю води, встаю і швидко крокую до будинку. Наблизившись подвір'я, одразу бачу тітку, що йде мені на зустріч. Так і перекошує її від гніву. Хочеться десь заховатися... Та не вийде. Спокійно підходжу і питаю, що сталося.

̶  Ти ще питаєш?!! Нахабна яка! Де мій золотий кулон з перлами? На днях я його бачила, а зараз немає!  ̶  кричить до мене Раїса.

̶  Я не знаю. Не брала я вашого кулона, ви ж знаєте, я не лажу по вашій кімнаті взагалі,  ̶  спокійно відповідаю. Мабуть її доця взяла, а я винна, як завжди. Таке вже бувало. І що тепер робити?

̶   Ага, звісно, невинність. Хто ж тоді його взяв?!

̶  Не знаю, може Анастасія взяла показатися на вечірці. Вона ж пішла сьогодні з друзями на танці.

̶  Шукаєш на кого скинути вину? Дивись мені, як не знайдеться мій кулон, розкажу дядькові, він вас всіх навчить, як красти!!! ̶ далі ще довго щось викрикала, погрожувала. Я мовчки слухала. Немає сенсу щось ще казати, і так не повірить. Так завжди. Що б не сталося, винні я, мама, або Міра. Їх дітки святі. І байдуже, що найчастіше виявляється, що саме Анастасія, або Руслан щось накоїли. Спочатку дістається нам.