Частина 1

Пролог: Хтось з великих колись сказав: «Будьте обережні зі своїми мріями, адже інколи вони збуваються». Чи щось подібне...Але лише мрії дають нам надію, сили жити і добиватися всього в житті.

 Частина 1.

Марія, чи Мері, як її називали підлеглі, різко загальмувала на світлофорі, так як відволіклась на речі, які випали з сумочки, і телефон, яку вона спішно погано поклала на сидіння своєї новенької білої Ауді. До конференції залишалося 15 хвилин, і ще потрібно було подолати 2 квартали, вона не нервувала, але поспішала. В голові були думки про нереалізований товар в іншому місті, та про ранкове тренування і масаж, які вона скоротила і була незадоволена собою. Люди переходили дорогу, хтось поспішав, хтось навпаки, пив по дорозі каву, розмовляв по мобільному. Накрапав дрібний дощ, але мало хто був під парасолями, все було похмуре і в сірих тонах. І раптом її погляд зловив яскраві голубі очі, чоловіка, що стояв і вагався, йти йому по пішохідному переходу чи одразу напряму між автівками, що стояли. Ці очі з іскрою і хитринкою, вмить повернули її в шкільні роки, а серце несподівано забилося в грудях. Ні з ким в світі вона не змогла їх переплутати, адже перед нею стояло захоплення з далекого минулого, недосяжна мрія, і кумир доброї половини її однокласниць. Правда, тепер він не виглядав таким шикарним і недосяжним, але впевненість в собі і неповторний шарм збереглися. Одяг був простим, недорогим і не супер модним, зачіска далека від ідеалу, але статура підтягнута. В руках він тримав, щось подібне на барсетку, але спортивного типу, туго наповнену чимось. Позаду почали сигналити, адже світлофор давно позеленів, і часу не залишалося: Марія знала, що виглядає прекрасно тому опустила вікно і голосно весело промовила: Привіт, сідай, підвезу. В голові встигло промайнути, а як же конференція, але погляд його очей і посмішка,  відігнали дурні думки! «Нічого не станеться якщо й запізнюся, без мене вони й так нічого не вирішать... Хоч би він сам не був на авто!».  Ігор довго не думав, так як теж чув  невдоволені сигнали, сів і аж тоді запитав: - А ти куди їдеш?

• До Деснянського, але я не поспішаю, можу підвезти . Куди тобі?
• Та мені якраз в цей район, супер! - Він ще раз хитро впевнено поглянув на неї, оцінивши та посміхнувся. - Класно виглядаєш.
• Скільки часу ми не бачились!? Навіть не пригадую.

Насправді вона прекрасно пам’ятала їх останню зустріч, вже рік чи більше після випускного, коли на одній вечірці випадково зустрілися, випили чимало текіли і чогось іншого, танцювали, були весь вечір разом, він проводжав на таксі іі до дому, взяв номер, але… дзвінка вона так і не дочекалася. Так само вона добре пам’ятала поцілунок, смак його губ, ще в останньому класі вдома у дівчини з паралельного класу, коли вони прийшли туди після кіно, а Ігор з друзями «підтягнулися» вже пізніше. Взагалі, вона за декілька секунд пригадала все: свої захопливі погляди, мрії, заздрість до подруг, яким він старшокласник, дарував увагу чи робив незначні компліменти, перший раз коли він звернув на неї увагу, випадки коли ігнорував її натяки, як і багатьох інших, коли сиділи поруч на якихось заходах. Тіло її обмякло, серце знову забилося частіше, це те що вона не відчувала вже так давно! Хіба після перших зустрічей зі своїм колишнім хлопцем Назаром, якого благополучно встигла забути.

• Та навіть не пригадую, - він зробив паузу трохи зніяковівши. Але відразу знов впевнено спитав - Як поживаєш?

І тут до Марії дійшло, що він її навіть не пригадує, імені не пам’ятає точно. Це було як несподіваний удар на заняттях з боксу: образливо і боляче.

• Та нічого, все нормально. Вона зосередилася на дорозі. Вирішила не продовжувати розмову, забути цю зустріч разом з цими, такими бажаними колись очима. Коли під’їжджали до району Деснянської спитала де зручніше зупинити. Коли Ігор вже збирався виходити, йому хтось зателефонував, він відповів. Видно було, що стурбований, розмова була короткою та неприємною. Він заметушився, і здалося зовсім переключився на свої проблеми, поспіхом почав виходити. - Дякую, мала! І вже на виході повернувся з посмішкою, - Класно виглядаєш.  «Мала», знову боляче різануло. Вона стримано з посмішкою у відповідь - Немає за що, ти вже казав. Я знаю.

Конференція пройшла за планом. Мері прозвітувала про результати і надала свою аналітику та пропозиції. Великий бос навіть похвалив Марію, що рідкість, і дав нові завдання.

Вечері вона заїхала ще по деяким робочим справам, їй зателефонувала сестра, нагадала, що вона обіцяла привезти її сину ліки, адже з чоловіком та розійшлась давно і не мала можливості сама купити. Вона заїхала до них майже на протилежний бік міста, потеревенила з сестрою, побавилася з племінником, подарувала йому нову іграшку, яку завбачливо придбала напередодні. Вже на порозі сестра запитала - Тебе щось турбує, ти якась дивна? 

• Нічого собі спостережлива, подумала Марія, але насправді її вже нічого не турбувало, вона навіть майже перестала думати про ранкову зустріч. Хоча до цього багато неприємних слів подумки послала Ігору. По дорозі додому, вона знову пригадала цю зустріч, його очі, знову серце почало битися як навіжене, і розізлилася на себе, так як він не достойний, цього. Потім вона подумала в його захист, що була колись не дуже цікавою, стильною, губилася при ньому і говорила лише банальні речі. Він був зовсім юним і не його провина, що мав так багато дівочої уваги і деяких забув.  Заїхала на паркінг  свого дому і вже виходячи з авто згадала, що впали деякі речі, косметика. Вийшла, відкрила праві дверцята  перевірити чи є щось внизу на коврику, і раптом побачила щось, явно не зі своєї сумки. Під сидінням лежав гаманець, чи візитниця чорного кольору. Марія підняла, зрозуміла хто забув. На її здивування, ця річ була з висококласної шкіри дуже дорогого бренду.