Мрія

Мрія 

Потяг нарешті рушив, мирно постукуючи колесами. За вікнами спочатку повільно, а потім швидше й швидше полетіли дерева, будівлі, хмари, тривоги і спогади.

 Тетяна врешті закінчила перевіряти, чи нічого не забула, чи заряджений телефон, чи надійно сховані гроші, і всілася, схвильовано потираючи ребром долоні край столика. Вона вперше за багато років виїхала з дому, тому й хвилювалася неймовірно. Син подарував путівку в Карпати, знав про мамину давню мрію побувати там.

 Вона все відкладала поїздку, бо то Антоша був малий, то грошей не вистачало, бо хотіла, щоб син гарно одягнений був, щоб у найкращому в місті закладі вчився, а потім - у престижному вузі професію гідну здобував.  Вона ж на свою вчительську зарплатню шикувати не могла, тому й жила скромно, але гідно. Добре, що в кінці дев'яностих її англійська стала популярною і з'явилася можливість додатково підзаробити і відкласти щось Антонові на майбутнє. 

Вони залишилися вдвох, коли синові було шість, хлопчик якраз до першого класу збирався. 

Її чоловік загинув у автокатастрофі. Той страшний вечір, коли вона підняла слухавку і почула від слідчого, що її Сергія більше немає, став для Тані крахом життя, це був кінець усього - мрій, сподівань, любові. Вона кілька місяців ходила, як примара, забула про все і всіх. Чорна хустина покривала немите волосся, очі запали, бліді губи тремтіли і лише шепотіли, голос зник. Серце було міцно затиснуте в грудях, сил вистачало лише, щоб піднятися, щоранку поплутати ватяними ногами на цвинтар і ревіти там, звертаючись до всіх небесних і земних сил за розрадою. Легше не ставало, біль не минав, сльози душили, а відчай роздирав душу на шмаття. Тетяна брала лікарняні, відпустки, на роботу йти було не сила.

Із чорної пітьми витягли малесенькі ручки, які щодня боязко обіймали її шию. Синочок горнувся до мами, водночас лякався її, чужу, змарнілу, намагався розгледіти теплу посмішку, відчути ніжні обійми. Тетяна поступово відтанула, зрозуміла, що Сергія не повернути, а вона дуже потрібна Тошці. 

Їхнє життя було непростим, та вона не здавалася. Доводила усьому світові, що сильна, міцна.

 Іноді ночами, коли місто поринало в обійми сну, її накривало. Накривало повністю, як море під час шторму. Вона захлиналася, задихалася, тонула у своєму горі, сльозах і спогадах. У ті моменти так не вистачало Сергієвих величезних рук на її плечах, його колючого підборіддя на щоці й улюблених парфумів, якими дихало чоловікове мужнє тіло. Як хотілося почути рідний голос, вона згодна була навіть сваритися з ним, аби тільки він був поруч і дивився своїми блакитними очима у її карі…

 Світанок крав сумні думки… Попереду купа справ, син, робота…

… Поїзд здригнувся і зупинився на якійсь станції. Таня не слідкувала за дорогою, довіряла машиністові. З вулиці долинули голоси, працівниця вокзалу щось пролопотіла про їхній потяг. Яка різниця? Хай там собі говорить…

У вагоні теж загомонів народ. Двері купе відчинилися і всередину влетіли двоє щасливих. Тетяна відразу помітила це, адже вони просто світилися, як колись вона, коли зустрічалася із Сергієм і була закохана в нього, молодого, красивого студента, майбутнього лікаря.

Добрий день, а давайте знайомитися. Я - Світлана, а це мій чоловік - Андрій,- прощебетала худесенька дівчина, усміхаючись, жінці.

Тетяна.

Ви до Карпат? Бо ми у весільну подорож нарешті вибралися. Андрія довго не відпускали, та і в мене було купа справ. Ми одружені вже два роки, але він - на Донбасі, я - у госпіталі, не можемо залишити своїх.  А Ви - самі?

Сама. 

Буває. Не хвилюйтеся, з нами не сумуватимете!  

Молодята розклали речі, розмістилися на нижній полиці. 

Дрюшка, діставай абрикоси, будемо сонечками наповнюватись! Ви любите абрикоси, бо ми просто обожнюємо, щойно придбали у симпатичної бабусі на вокзалі. Знаєте, є такі бабусі, у яких так і хочеться щось купити, а тут червонобокі, налиті, ммммм, смачнючі абрикоси. Пригощайтеся!

А ми з Вами лише до Львова. Андрійко завжди мріяв побувати там, він сам із Маріуполя, на заході України ніколи не був. А мені добре з ним скрізь, - вона усміхнулася і ніжно поцілувала чоловіка в щоку.

Мене батьки возили скрізь, я і за кордоном була багато разів. А ви були у Львові?

Так, на екскурсії із школярами, - згадала Тетяна свою подорож до міста Лева років п'ять тому, після якої зареклася більше возити учнів у мандрівки. Вона тоді приїхала хвора, знервована, втомлена і навіть пригадати не могла нічого з поїздки.

О, то ви - вчителька, супер. Андрюша, як говоритимеш, вибирай слова, бо отримаєш погану оцінку за свою українську, - так щиро засміялася Світлана, що й Тані стало весело.

А давайте ми Вас пригостимо татовою наливкою. Смачна! Ви не думайте, ми проти алкоголю, але татова наливка - то шедевр, по крапельці можна. 

Вона не дочекалася відповіді, швиденько дістала невеликий тубус, з нього вискочили малесенькі чарочки, схожі на наперстки.

Світланка поналивала в них ароматної фруктової настоянки, яка зберігалася в татовому  погребі під балконом, а коли приходили гості, він потрошки наливав "для проби" малинової, полуничної, смородинової, вишневої, сливової, на лікувальних травах, ще там якоїсь зробленої за його власним рецептом та цілющої, як сама жива вода. Гості іноді так напробувавшись не могли самі додому йти, а відмовляти якось незручно було гостинному господарю.

Тетяна пригубила "чудодійного напою" і відчула, як приємне тепло розлилася по тілу, вона розслабилася і слухала свою супутницю.

Світлана говорила цілий вечір, Андрій лише усміхався і закохано дивився на своє рудоволосе щастя.

Час від часу Тетянин телефон погукував, вона відкривала вайбер, читала, відповідала.

Ближче до півночі, коли вже вирішили лягти поспати, Світлана постелила Андрієві знизу, сама ж вискочила на верхню полицю. Аж тут Тетяна помітила у чоловіка протез замість правої ноги. Видно погляд зрадив її, бо Світлана відразу ж зреагувала: