Частина 8…..Зеленка, рапухи, шок

Листопад тільки почався, на подвір’ї Мірчиної хати вже чути знайомий галас. Але цього разу не просто через бешкетництво, а через обговорення вітрянки.

Хто ж кого заразив і як вони стали схожі на рапух — це питання не дає спокою ні Мірці, ні її «банді», яка тепер стоїть, почухуючи свої зелені цяточки від зеленки.

– Ой, дивися, Мухо, в тебе цяточок більше, ніж у Кавуна! – Мірка підняла руку, вказуючи на бліді зелені плями, які вкривали хлопця від голови до п’ят.

– Це не рахується! – обурено вигукнув Муха, намагаючись чесати голову, хоч там вже не було де чухати. – В мене вони глибші, я просто так виглядаю, бо я мужній!

– Мужній ти, як жаб, – додав Колька, не стримуючи сміху, – у всіх нас така сама чума. Хтось нас точно заразив!

– Чума? То ти вирішив, що це мабуть я заразила всіх? – Мірка закотила очі й примружилась. – Ну, так знай, якби це була я, то заразила б тебе чимось таким – щоб ти на курку був схожий!

Колька засміявся:

– Хм, якщо я на курку, то ти на жабу… А може й на дві жаби! Такої зеленої, як ти, ще й у нашому селі не було.

Мірка поставила руки в боки й зробила вигляд, що збирається йому по голові надавати, та потім передумала, зиркнувши на бабусю, що виходила з хати. Вона ще вчора змусила Мірку сидіти вдома, привезла з міста коробку цукерок і купу зеленки. Мірка майже не пручалася, хоч і випускала пару єхидних коментарів. Але сьогодні був той день, коли баба Оля все ж дозволила вийти на вулицю. Друзі, які завжди були поруч, тепер стояли перед нею у такому ж вигляді – всі вкриті зеленими цяточками.

– Ой, он вам всім у зелений горошок підходить, – додала баба, киваючи на дітей. – Тільки не галасуйте тут, бо гомін тут  гірший  ніж на базарі!

– Так йдемо на луг! – підсумувала Мірка, демонстративно змахнувши рукою, ніби вона головна у процесі, а не баба.

– Давайте краще там і вирішимо, хто кого заразив. І без криків, бо ще хтось подумає, що ми тут жаб’яче царство створили!

З підозрілою тишею діти вийшли за межі двору й подалися на луг до кошари. Туди, де овечки ще блукали й бавилися на останніх зелених острівцях трави.

– Ну й чого ти на мене дивишся, наче я тебе першим заразив? – спитав Колька у Мухи, який замислено шкрябав підборіддя.

– Бо ти єдиний, хто постійно носить ті старі шкарпетки, – відрубав Муха, киваючи на його ноги. – Ось і сталося!

Мірка не втрималась:

– Точно! У Кольки, як у справжнього рапуха, постійно якісь свої болячки! Тільки от шкарпетки там не до чого, Мухо. А от, як щодо того, як він кашляв минулого тижня!

– О, так! Я ж казав, що це Колька! – підвівся Кавун, вирішивши підключитися до обвинувачення.

– Та пішли ви, – Колька лише хмикнув і почав обдирати зеленку з чола. – Все це дурниці. Ось що я скажу: всі ми вкупі це підхопили, бо хто перший чухався? Мірка! Ось і думайте!

Мірка театрально підняла руки до неба.

— Хлопці, я ж лише невинна жертва! Це ви з Мухою, певно, з якихось жаб вірус підхопили.

Сперечатися далі вже не було ніяких сил. Вони сіли на скирту соломи, вдихаючи холодне повітря. Мірка уважно стежила за вівцями, поки Кавун почав щось нерозбірливо бурмотіти.

Колька задумливо дивився на травинки, що ще трималися серед сухого простору.

— Ну а виглядаємо ми, як жаби, — кинув раптом Кавун, обводячи поглядом друзів.

— Жаби? — засміялася Мірка. — Та ми не просто жаби, ми чортівня якась! Нами тільки неслухняних дітей лякати!

І тут із-за повороту на луг вийшла тьотка Валя, яка вмить помітила їхню “зелену банду”. Побачивши дітей, вона зупинилася, широко розплющивши очі.

— Ой, мамо рідна! — скрикнула вона, хрестячись. — Що це за чортенята тут сидять?

Діти враз замовкли, але Мірка не втрималась від сміху, і той сміх швидко підхопили всі інші. 

Дівчинка сміялась, тримаючись за боки, а Колька, Муха і Кавун закинули голови й реготали, аж сльози на очі навертались.

Тьотка Валя сплюнула тричі через плече й швидко пішла геть.

— Ну от! — реготала Мірка. — Тепер точно всі в селі знатимуть, що ми справжня нечисть!

— Може, тепер зробимо тур по селу і будемо всіх лякати? — підморгнув Муха.

— Тур по селу — це діло! — Мірка підстрибнула на місці, повнісінька ентузіазму. — Уявляєте, йдемо такі: ти, я, Колька, Кавун — і всіх лякаємо! Вони ж навіть не здогадаються, що це просто вітрянка! Думатимуть, що це якась зараза з іншого світу.

 — Або що ми — новий вид монстрів, — Колян хитро посміхнувся, уявляючи, як втікають перелякані бабусі з віниками в руках.

— Треба ще тьотку Валю підловити, — продовжувала Мірка, очі блищали. — Вона ж точно всюди рознесе плітки про те, що нас нечисті підмінили. А ми будемо ще більше підкидати їм підозр!

Муха закашлявся від сміху, а потім схопився за живіт, ледь втримуючись на ногах.

— Давай зробимо костюми! Обмотаємось якимись ряднами, замажемось ще більше зеленкою! І підемо з піснями по селу.

— Тільки спочатку до баби зайти і взяти пару баночок тої зеленки, — прошепотів Кавун.

— Ой, аби тільки баба нас не піймала — відмахнулася Мірка. — Хоча, що їй, ми й так уже всі в плямах. Гірше не стане!

Діти швидко перетворили розмову на справжню змову. Вони повернулися у двір до Мірки, і хліві знайшли старі рядна, подерли їх на шматки, замазали обличчя зеленкою ще більше й озброїлись найдивнішими предметами, що могли знайти у дворі.

— Ну, здається, готові до підкорення села! — гордо проголосила Мірка, накидаючи собі на плечі старе покривало і тримаючи березовий віник на здоровенному держаку.

— Хай тільки когось стрінемо! — підморгнув Колян, розмахуючи граблями.

І так, повні відваги, четверо друзів вирушили вулицею, готові перевернути все село догори дриґом.

Вони збуджено перешіптувались, час від часу регочучи, наче щойно вийшли на велику сцену.

— Ну що, хто перший на нас натрапить? — вигукнула Мірка, піднявши свій віник догори, мов справжній полководець.