Частина 7.....Що там в погребі

Ось і настав останній день канікул.

Сонце вже не гріло, осінь помалу переходила в зиму. Мірка тинялася подвір’ям, безцільно копаючи ногами опале листя. Усе навколо здавалося таким…нудним. Друзі десь пропали, і вона залишилася одна.

Що робити?
В її уяві народжувались і тут же здувалися як пробиті балони різні плани, як раптом очі впали на старі двері погреба,які завжди здавалися їй чимось таємничим.
Ніхто й ніколи не впускав її туди—бабуся весь час повторювала, що там «круті сходи»й «темно, як у ведмежій норі».
І, звісно, додавала, що «як тільки спустишся, то відразу заб’єшся».
Ці слова були наче магніт. Мірка завмерла на місці, задумливо дивлячись на двері.

— От якраз на це і треба піти! — прошепотіла вона собі. Погріб у її уяві перетворився на цілий світ невідомого, на сховище скарбів, місце для великих відкриттів!

І якщо це не грандіозна ідея для останнього дня канікул, то що?

Через секунду Мірка вже мчала до Кольки. Вона мчала так швидко, що навіть дурнуватий півень не встиг вибігти з подвірʼя баби Маньки, щоб вчепитися в чергового прохожого і клюнуть.
— Колька! — кричала вона вже з порога його хати, намить зупинившись щоб віддихатися і привітатися з його мамою. — Добрий день, тьотю Люда! Колька, виходь!
Хлопці сиділи в кімнаті, розкидані по підлозі і всі глибоко захоплені «Денді». Кавун напружено намагався пройти рівень у «Танчиках».
 А Муха робив вигляд, що йому зовсім не цікаво, хоча очі палали азартом.
— Ви що, здуріли? — Мірка влетіла в кімнату як ураган. — У нас тут життя минає, останній день канікул, а ви сидите і граєте в ігри!
— Та яке там життя? — саркастично відгукнувся Колька, навіть не відводячи очей від телевізора, — Дупи ще печуть після минулого разу. Нам і тут нормально.
— Та без кропиви цього разу! — заперечила Мірка, активно жестикулюючи руками. — Я серйозно! У мене є нова ідея!
Колька нарешті відірвався від приставки і, прищурившись, глянув на неї.
— І в чому твоя нова ідея?
— Ми йдемо досліджувати погріб! — урочисто заявила Мірка. — Ви чули? П-о-г-р-і-б! Там темно, там холодно, і ймовірно, баба Оля сховала там щось круте. Може скарби, або щось секретне! Тільки уявіть!
— Я вже бачу, як ми всі по черзі падаємо зі сходів і баба нас виносить назад, — саркастично додав Кавун, гризучи нігті.

— Ой, годі вам! — махнула рукою Мірка.— Ми ж дорослі, а не малявки якісь, щоб зі сходів падати. Давайте швидко зберемося, візьмемо ліхтарик і вперед!
— Окей, — перебив її Колька, який встиг зацікавитися  її планом.— Піду візьму ліхтарик.
Поки Колька шукав татовий ліхтарик, Мірка вже крокувала з хати, і кинувши оком на кухню, де хазяйнувала мама Кольки, і запримітивши гірку котлет на столі, швиденько схопила і  собі  котлетку. За нею потягнувся і Кавун, який встиг засунути ще одну в кишеню.
— Ми пішли, тьотя Люда! — весело крикнула Мірка, махаючи рукою матері Кольки, яка й далі смажила котлети.
— Гуляйте! — крикнула та їм услід, навіть не обертаючись від плити.

Дійшовши до подвір’я Мірки, вони ще раз озирнулися. На вулиці було тихо, лише вітер перегортав пожовкле листя.
— Ну що, хто перший? —Колька показав на двері погреба, за якими ховалася темрява.

— А що, вже страшно? — підколола Мірка —Ти ж у нас сміливий!
—Я просто ввічливий, дам вам всім шанс,— ухмильнувся він, але першим рішуче потягнув на себе двері.
Зсередини знову війнуло холодом, і темрява, здавалося, підкралася ще ближче.
Сходи, звісно, були круті, але саме це додавало гостроти. Мірка не могла дочекатися, поки вони вже всі будуть там.
—Тільки обережно на сходах!—прошепотіла вона, хоч в очах горів вогонь авантюри.

—Не переживай,—Кавун, тримаючи в руці котлету, зробив перший крок вниз.—Я занадто молодий, щоб так швидко закінчити своє життя!
Хлопці, хихикаючи, почали спускатися. Пройшли кілька кроків у повній темряві, як раптом зліва щось клацнуло.
Муха, випадково натрапивши на вимикач, увімкнув світло.
— Ха! Ліхтарик не знадобився! — радісно крикнув Колька, вимикаючи його і ховаючи в кишеню.
— Ого! — Мірка захоплено видихнула, коли нарешті побачила погріб на власні очі. Перед ними стояли довгі ряди поличок, заставлені банками з варенням, соліннями, компотами та різними смаколиками.
Ящики з картоплею й буряком, накриті мішковиною, стояли уздовж стін.
—Та тут їжі на пару років вистачить!— сказав Кавун, облизуючи пальці після котлети.
—Та ти і сам все тут з’їси,— підколов Муха.
—Дивись!—раптом вигукнула Мірка, показуючи на величезний слоїк із квасом.—От це знахідка!

Колька першим підійшов туди куди вказувала Мірка, і обережно відкрутив кришку. В повітрі миттєво рознісся запах солодкого домашнього квасу з березового соку, і хлопці з Міркою, по черзі випили три літри квасу.
— Оце інша справа! — Кавун витер рукавом рот і зосередився на пошуку ще чогось смачненького.
— Ну що, знайшов ще щось цікаве? — поцікавилася Мірка, оглядаючи інші банки.
— Та ти глянь! — вигукнув Кавун, знайшовши банку, через яку було видно домашньою печену ковбасу, залиту смальцем. — Оце точно скарб!

— Бабусі подякуєш за це, — сказала Мірка і розсміялася, коли хлопці з азартом взялися до ковбаски.
— Ото смакота! — вирік Кавун, смакуючи кожен шматок. — Та навіть в магазині такої доброї немає.
— Та баба ж її для себе робила, не для тебе, — зауважив Муха.
— Ну нічого, ми тільки однією баночкою пригостимося,— усміхнулася Мірка. — І вареннячко на десерт!
Вони ще відкрили банку з полуничним варенням і вмить її спустошили.
Міркіна ідея вдалася на славу. Як бальзам на душу після всього, що їм прийшлося пережити раніше.
Ситі довідвалу вони тихенько вибралися з погреба, впевнені, що їх ніхто не помітив.
Але підіймаючись сходами, вони проґавили одне. Напроти погреба, розкинувши боки на сонці, весь цей час спостерігав за ними хитрий рудий кіт, що прибився до Мірчиної хати ще місяць тому.