Частина 4.......Таку кашу Орлику дайте

Мірка лежала в лікарняному ліжку і нервово перебирала пальцями ковдру, втупившись у стелю. Напів сині стіни палати яку вона ділила з п’ятьма іншими дітьми і їх батьками, були аж надто одноманітні, і набридли вже за кілька днів. Їй стало сумно і нудно. А найгірше — це те, що тільки-но вона знайшла друзів, як захворіла. Та ще й так не пощастило, що потрапила в лікарню з бронхітом, і тепер вона повинна лежати тут, слухати кашель інших дітей і їсти…..ну от що це за каша?
Вона поглянула на свою тарілку, де незрозуміла субстанція каши була схожа на  осипку яку дядько Вітька дає Орлику. Мірка глянула на бабусю Олю, яка сиділа поруч і намагалася хоч якось підбадьорити онуку.
— Їж, Мірко, треба кашу доїсти, щоб одужати, — лагідно промовила бабуся.
Мірка нахмурилася і встромила ложку в кашу, яка майже не піддавалася.
— Та це не каша, бабо, це просто бетон якийсь. Орлику краще таке давати, він може хоч наїсться, — випалила вона, згадуючи коня.
Бабуся Оля ледве стрималася, щоб не засміятися.
— Ой, Мірко, що ти вигадуєш! Орлик би вже тут все з’їв і ще добавки попросив.
— Та нехай йому і дадуть! А мені б краще пирогів з маком або…— її очі загорілися,-голубців!
Бабуся тільки посміхнулася, похитавши головою.
— А тут так не роблять, тут усе має бути дієтичне.
Мірка лише закотила очі. Її терпіння вже було на межі. Вона думала, як би краще схитрувати, щоб не доїдати ту кашу.
Але бабуся завжди була уважна, тому план провалювався ще до того, як вона його придумала. Замість того, щоб доїдати, Мірка раптом голосно затарахкотіла:
— І чого мене сюди поклали? Я ж здорова, тільки трохи кашляю і все. Я б зараз гралася з Кавуном і Мухою! Якби не цей бронхіт, ну чому мені так не щастить?!
Тут до палати зайшла медсестра з ледь натягнутою усмішкою.
— Ну що, Мірко, як ми себе сьогодні почуваємо? — спитала вона, відкриваючи якийсь папірець на своїй дощечці.
— Так собі, як вʼязень. А кашу вашу, треба Орлику давати, йому б сподобалося. Бо це не їжа, а мука.
Медсестра не могла втриматися від усмішки.
— Гаразд, люба, не хвилюйся, скоро видужаєш і будеш грати зі своїми друзями. Але для цього треба добре лікуватися, а зараз у нас нова процедура.
— Що знову? Коли будуть давати какао? - підняла брови Мірка.
— Не какао, але буде щось теж «гаряче», —загадково усміхнулася медсестра.
Мірка зітхнула, коли зрозуміла, що нічого смачного їй не світить.
Натомість медсестра провела її в сусідне приміщення, посадили на стілець і поставили інгалятор перед її носом.
— А це що, новий вид каральної техніки? — спитала вона саркастично, вдихаючи пари і корчачи обличчя від гіркого запаху ліків.
— Ну що ти, Мірко, це тобі допоможе дихати легше, - відповіла медсестра.
- Якщо це допоможе, то я готова навіть фільми жахів через нього дивитися, - буркнула Мірка, знову закочуючи очі.
Процедура завершилася, і Мірка, звісно, швидко відновила свій бойовий дух.
Вона вже звикла до лікарняної рутини: ранкові інгаляції, мікстури з невідомими смаками і, звісно, розмови з медперсоналом, яких вона постійно дратувала своїми гострими коментарями.
Одного разу прийшла лікарка, щоб послухати її легені.
— Ну що, Мірко, ти у нас молодець, скоро будемо виписивати.
- Правда? — раптом оживилася дівчинка.
—Тільки, може, обійдемося без цієї каші на прощання?
Лікарка засміялася.
—Без каші не можна, це наше фірмове лікування. Але якщо одужаєш, обіцяю - більше ніякої каші.
— Ага, фірмове, — під ніс пробурмотіла Мірка, гмикнувши. — Ну так, ще б до неї котлету якусь додали.
Наступного ранку лікарня прокинулася як завжди — з важким запахом дезінфекції та шумом медсестер, що розносили теплі, але завжди однакові тарілки з кашею. Мірка сиділа на ліжку, зібравши всі свої речі, у тому числі свою улюблену ляльку, яку привезла з дому. Вона нетерпляче чекала на
бабусю Олю, яка пішла до лікарки за випискою, і нарешті мала її сьогодні забрати додому.

Всі ці уколи, компреси й той моторошний інгалятор тепер були позаду.
— Ох, нарешті свобода, — пробурмотіла вона собі під ніс, згадавши, як її змушували
вдихати пари чогось схожого на киплячий чайник.
В палаті було пʼятеро дітей, і всі вони, попри різний вік і хвороби, якимось дивом обʼєдналися за час перебування разом. Або це був просто інстинкт виживання під погрозою лікарняної каші.
— Ну що браття по нещастю, як там кашка?
— Мірка хитро підморгнула, підсовуючи свою тарілку до краю ліжка.
— Та вже сил немає їсти цю кашу,-простогнав Сергій, найстарший хлопець у палаті, котрий тримався за живіт, ніби його тільки що змусили проковтнути не ложку, а цілу каструлю тієї страви.
— А ти не їж! — порадила Мірка, широко усміхаючись. — Взагалі, цією кашою тільки людей мордувати.Узурпатори!-і Мірка потрясла кулаком вбік дверей.
— Від вигляду цієї каши вбитися хочеться, - додав Віталік, підліток, що вже втретє за тиждень грав у гру «не чіпайте мене - я зараз на межі».
Діти засміялися.
Хоча кожен із них подумки полегшено зітхнув, що цей буревій на імʼя Мірка, нарешті покидає лікарню. Вони могли спокійно повернутися до тихого й передбачуваного лікування, без її постійних витівок, й нескінченних коментарів.
— А я вам кажу, ви ще за мною скучатимете, - весело підкреслила дівчинка, підморгнувши, ніби могла насправді прочитати думки кожного в палаті.
У дверях нарешті зʼявилася бабуся Оля.
— Ну що, всіх уже налякала? — усміхнулася бабця.
— Я?! Та я тут мов ангел, тільки німб десь загубила.
Медсестра, що увійшла слідом за бабусею, ледь не закотила очі на ці слова.
— Нарешті виписуємо тебе Мірко, - промовила вона з полегшенням. — У лікарні знову буде спокій.
Мірка гордо розправила плечі, підняла голову й гордо промовила:
— Та ви ще сумувати будете за мною, я взагалі самий найкращий пацієнт, але я до вас більше не повернуся, ви тут кашу даєте.Так що Чао!
Усі засміялися. Мірка підскочила на ноги, перекинула через плече свій маленький рюкзачок, з вереском, наче звільнена пташка, рвонула коридором лікарні.