Частина 3......Друзі

Мірка стояла біля шкільного двору, стукала носком черевика об землю, роздумуючи, що б таке придумати. Школа, яка щойно почалася, їй вже набридла. А найгірше те, що дядько Вітька тепер далеко — в університеті.
Разом з ним зникли всі пригоди, які він колись приносив у її життя. Тепер, здавалося, все село заснуло.
«Ну, не все, може…»—подумала Мірка, коли помітила хлопців, що гасали по вулиці. Колька, Муха і Кавун, завжди разом, завжди веселі. Вони щось жваво обговорювали, сміючись.
Всього на клас старші від Мірки.
«От би приєднатися до них»—Вона вирішила діяти рішуче. Підійшла до лавки, де присіли хлопці, й одразу ж заговорила:
— Привіт!
Хлопці відразу припинили сміх і подивилися на неї насторожено. Колька, найстарший з усіх, склав руки на грудях:
— І що тобі, Мірко? Тобі що, робити більше нічого?
— Робити є що, — сказала вона впевнено. — Хочу в вашу банду!
Хлопці переглянулися між собою. Колька підняв одну брову, наче з недовірою:
— В банду? Ти? — він ледве стримав сміх.
Муха засміявся вголос:
— Та ти ж дівчисько!
Мірка, усміхнулась з викликом:
— І що з того? Чому дівчата не можуть бути в бандах? Та я вас пережену по сміливості!
Кавун, який завжди був трохи спокійнішим, нарешті подав голос:
— Ну добре, а що ти вмієш? Ми тут з ким попало не дружимо. Тобі треба довести, що ти не боягузка.
— Ну й як ви пропонуєте це довести? На руки боротися?Чи може, з дерева стрибати?
—Є в нас за селом, стара хата, — заговорив нарешті Колька.
І в його голосі з’явилася нотка виклику і загадковості. — Кажуть, там відьми живуть. Ну або принаймні жили. Ми туди ще не наважувалися йти. Зайдеш туди, і зможеш побути там пару хвилин, це і буде твоїм випробуванням.
—Відьми? Ха! Це навіть цікаво! Думаєте мене можна чимось налякати? Та я нічого не боюся! Ну, відьми  чекайте! — Мірка гордо розправила плечі. — Коли туди підемо?
—Завтра після школи,-відповів за всіх Колька. А хлопці тільки кивнули головою підтверджуючи слова друга.
—Завтра так завтра,-Мірка махнула рукою хлопцям і побігла додому. Завтра вона докаже хлопцям, що нічого не боїться, і вони візьмуть її дружити у свою банду.
***
І ось на другий день, після уроків. вони всі зібралися на подвірку перед школою.
—Ну що ходім!
Хлопці переглянулися знервовано, але ніхто не наважився сперечатися.
Мірка ж не гаяла часу і попрямувала попереду всіх у бік старої хати, залишивши їх позаду.
Стара хата стояла на краю села, серед високих бурʼянів і чагарників.
Навколо було пусто, наче всі, хто коли-небудь жив поблизу, навмисне уникали цього місця.
Луг простягався майже до самого лісу, і хата наче застигла тут між часом і простором. Колись вона була добротним будинком із колод, але після пожежі лише обвуглені залишки стін нагадували про її минуле життя. Дерево стало чорним і потрісканим, але на диво - хата не розвалилася.
Вікна і двері були вибиті, а всередині замість підлоги була просто земля.
Закопчені стіни зберігали запах диму і старого попелу.
Вона підійшла ближче і, посміхаючись сама до себе, зробила перший крок всередину.
— що вони цього боялися? Які ще відьми.... Та це вони мене бояться! - бормотіла собі Мірка під ніс, коли зайшла до хати, а хлопці залишилися чекати її на дворі.
— Ну що, хлопці, я вже тут! — вона крикнула що духу в сторону вибитого вікна, кидаючи глузливий погляд на хлопців, що ховалися за кущами на відстані.
Колька, Муха і Кавун, звісно ж, не пішли за нею. Вони сиділи серед бурʼянів і тихо спостерігали.
- Гей, може і ви сюди зайдете? - з усмішкою промовила Мірка, намагаючись зберігати впевненість у голосі. — Бо, якщо відьми мене заберуть, це буде на вашій совісті!
Звісно, хлопці не відповідали. Вони тільки перешіптувалися між собою.
Мірка відступала далі від віконної рами і на мить задумалася:
«А що, якщо їх трохи налякати?»
Вона знову озирнулася на хлопців і почала видавати дивні звуки — наче якесь потойбічне шепотіння. Спочатку вона просто пошепки щось промовляла, потім почала підвивати.
Мовби привид який справді жив у стінах цієї хати.
— Ой, вони тут... Відьми... — шепотіла вона, стараючись говорити якомога страшніше. -Ось вони...
Колька аж підскочив від страху, Муха зблід, а Кавун став тремтіти. Вони сиділи в кущах, перелякано оглядаючись.
— Я ж казав, це відьми! — тихо прошепотів
Муха, ледь не плачучи.
Хлопці підскочили й рвонули з місця, бігом тікаючи від хати, мов за ними й справді гналась якась нечиста сила.
Мірка, побачивши це, ледь не впала від сміху.
Вона зігнулася від реготу, тримаючись за живіт.
— Ото вже боягузи! Ну, хіба так можна? — сміялася вона на всю хату.
Мірка залишилася одна в хаті.
Вже коли сміх трохи стих, вона вирішила оглянути хату детальніше. У кожній кімнаті були залишки згорілих меблів, а в повітрі відчувався запах старого попелу.
«Тут не відьми живуть, а протяги - так вітри гуляють, що аж завивають» - думала вона, коли несподівано почула дивний звук.
Спочатку це був легкий скрип, потім щось наче захрустіло за стіною.
Мірка зупинилася на місці, широко витарищивши очі.Спочатку вона подумала, що це знову вітер,але звук був надто гучний. Немов хтось справді ще був у хаті. Вона озирнулася через плече і глянула на куток кімнати, звідки почувся черговий скрип.Її серце почало битися частіше, але вона швидко взяла себе в руки.
—Ну що ж,якщо це якась відьма,то зараз подивимось, хто з нас крутіший!
Вона глибоко вдихнула і тихо ступила ще на кілька кроків уперед.І саме в цей момент позаду неї роздався такий голосний звук, що Мірка підстрибнула на місці і зойкнула, озирнувшись навколо. Її сміливість кудись зникла за одну мить, а дивний шурхіт у кімнаті почав звучати все голосніше.
— Ну його, чур мене, чур! — прошепотіла вона сама собі й рвонула до виходу так, що її черевики ледве не залишилися на порозі.
Вона вистрибнула з хати і побігла полем, не озираючись.
пільки вже на відстані від старо хати, зупинившись, Мірка перевела подих і обернулася. Хлопців, які втекли першими, залишивши її саму, й слід простив.
Вона витерла чоло, глибоко вдихаючи і видихаючи. Усередині все ще тремтіла, але вона не могла показати це хлопцям.
І повільно пішла до села, розмірковуючи:
—Що це було? І взагалі хто тут боягуз? Самі першими втекли, навіть не дочекавшись мене! Ну і герої, називається!
Вона підняла голову і повільно наблизилася до місця, де Колька, Муха та Кавун уже стояли, витріщаючись на неї.
— Ну що? Бачили? Відьом я не побачила, а ось вас — зляканих як курей - так! -заявила вона, примружуючи очі.
Колька кашлянув і почухав потилицю.
- Та... Ну... Ти ж знаєш... Ми просто... гм... дотримувалися дистанції, щоб дати тобі можливість проявити себе, - виправдався він, а Муха та Кавун підтвердили це мовчанням, киваючи головами.
— Ага, бачила я, як ви «дистанцію» тримали! — засміялася Мірка. - Дали такого деру, що я ледь не загубила ваші сліди!
Тепер хлопці не могли не погодитися з тим, що вона проявила себе на всі сто.
Тому, вже не сперечаючись, Колька підійшов до неї з серйозним обличчям.
- Добре, Мірко, ми приймаємо тебе до банди. Але для цього є один важливий обряд. Мірка склала руки на грудях і з підозрою поглянула на нього:
— Ще один обряд? Що ви ще придумали?
Колька усміхнувся і показав жест, яким хлопці підтверджували свою дружбу: він плюнув собі в долоню і простягнув її Мірці.
Муха та Кавун зробили те саме.