Частина 1.......Знайомство

Зима 1998-го року принесла до села нову мешканку — п’ятирічну дівчинку на ім’я Мірка. Її мама поїхала на заробітки в далеку Італію, а бабуся Оля взяла онучку під свою опіку. Це був перший раз, коли Мірка побачила село взимку: засніжене, тихе і майже безлюдне.
«І що тут робити, коли навкруги один сніг?»– думала Мірка, сидячи на порозі бабусиної хати. Її відчайдушний погляд ковзав по засніжених горах дров, старому курнику і димарю, з якого тихо виходив дим.
Але не минуло й кількох днів, як дівчинка почала помічати навколо себе новий світ.
Чорний кудлатий пес Лейк, що завжди намагався заховатися у скирті соломи, і поспати там.
Отара овець, що перекочовувала до хліва на зиму, а особливо їй сподобалися маленькі ягнята.
Кури, яскраві й безтурботні. Вони мов веселка на подвір’ї, бігали навколо, клюючи що попало, і постійно щось кудахкали між собою. Мірка навіть придумала, що вони обговорюють новини села, і напевно, знають більше за всіх інших.
Але найбільше її зачарував Орлик. Кінь був справжнім велетнем для маленької Мірки, і коли дядько Вітька запрягав його в сани, це було справжнім видовищем. Дзвоники, які він одягав на упряжку, починали весело дзвонити, коли Орлик розганявся, і цей звук віддавався в грудях, створюючи відчуття свята.
Мірка завжди відчувала кожну поїздку з Орликом —як маленьке свято, навіть якщо вони просто везли солому з поля.
Прабабуся Надя теж мала свої таємниці.
Вона здавалася частиною цієї хати, ніби жила в ній не просто роками, а цілими століттями. Мірка з захопленням спостерігала, як прабабця поралася біля грубки, тихенько щось нашіптуючи, мов хата могла її зрозуміти і відповісти. У дитячій уяві Мірки хата була живою істотою, здатною розповісти їй щось давнє і мудре. Іноді, лежачи під ковдрою, дівчинка уявляла, як хата шепоче їй старі легенди, поки дядько Вітька або бабця розповідали свої казки.
Вона тулилася до подушки, загорнувшись у ковдру, і прислухалася до шепоту, який проходив крізь стіни старої хати, до казок, які звучали вже не перший раз, але завжди відкривалися для неї по-новому...
А в один з тих перших днів коли тільки Мірка зʼявилася в селі, бабуся вирішила показати Мірці господарство.
—От бачиш, он курник, там у нас живуть
кури і півень. Іди познайомся, - посміхнулась бабуся, - Подивись но, вони тобі точно сподобаються.
Мірка з підозрою глянула на курник.
«Що може бути цікавого в курах?»- думала вона, наближаючись до високого дерев'яного загородження.
Але щойно вона ступила ногою на їх територію, як почувся гучний крик півня.
Звідти, з темряви курника, на неї рушив велетенський птах із палаючим червоним гребенем і кольоровим хвостом. Иого погляд був таким злим, що Мірка аж завмерла на місці.
«Це що, цар курячого двору?»- ледь встигла подумати вона, як півень раптово кинувся на неї, розмахуючи крилами і загрозливо кукарікуючи.
Мірка, в паніці, кинулась бігти.
Півень ганяв її по подвірʼю, а з хати чулося, як Вітька регоче спостерігаючи за цією сценою.
«Та ну його, того півня!»- Мірка, задихана, зупинилася біля порога, підібрала стару палицю і, озброївшись, стала навпроти свого супротивника.
«Ну-ну, підходь тепер!»
І півень, як на диво, зупинився.
Він подивився на палицю, на Мірку, ще раз на палицю, і не вагаючись пішов до курника, гордо піднявши хвіст.
Відтоді Мірка почала носити з собою палицю.
На випадок, якщо півень знову збереться нападати.
***
Минуло три роки, і знову в селі зима. Тепер Мірці вісім, і вона вже не боїться півня, хоча палицю все одно тримає напоготові.
Птах, схоже, добре запам'ятав ту першу зустріч, бо тепер лише клює сніг біля курника і побоюється підходити до хати.
Мірка бігає по подвірʼю, допомагаючи бабці по господарству.
Вона виросла жвавою, непосидючою дівчинкою, якій усе цікаво: як кукурудзу під стріхою чіпляють для курей.
Як прабабуся розкладає сіно для худоби, як зимові вечори наповнюються запахами вареників зі шкварками і димом з печі.
«Село - це не таке вже й нудне місце, як я думала тоді, коли мені було пʼять»- сміється Мірка, поправляючи шапку і готова до нових пригод. Її сміх розноситься по всьому двору, аж прабабця Надя зупиняється і посміхається, дивлячись, як онучка знову ганяє курей.
Сніг під ногами рипить, мороз кусає за щоки, але це не зупиняє Мірку. Усе тут робить ії щасливою: хата, курник, навіть півень, а ще Орлик, смішні овечки, і дядько Вітька зі своїми історіями.
На вулиці зима, і в її душі немає часу на сум.