Глава I.Тінь Азалора

Там, де люди йдуть шляхом світла, завжди зароджується тьма. Це неминуче, бо така людська природа — нам важко зрозуміти, хто на якому боці. Ми слідуємо власним ідеалам, іноді здійснюючи жахливі вчинки, що суперечать нашим принципам. Лише через десятки років, коли правда повністю розкривається, ми можемо судити ці рішення — і то не завжди.

Так сталося і у світі гіперіону. Там панує світло, а Дарма — людина, що врятувала людство, став його незаперечним правителем, символом порядку й прогресу. Проте навіть у цьому ідеальному світі існують ті, хто не погоджується з встановленими законами. Вони називають себе «Ніхто» — об’єднання повстанців нового часу.

Офіційно їхнього існування ніхто не визнає, та вони діють уже дев’ять років. Їхні протести проти системи розрізнені й не мають великого успіху, але їхня боротьба не припиняється. Проте головна загадка — їхній лідер. Він називає себе Азалором, але ніхто ніколи його не бачив. Полонені інколи розповідають чутки про нього, та навіть серед повстанців немає впевненості, що він реальна особа. Азалор став легендою. Навіть головний правитель Землі, Дарма, не вірить у цей міф…

Космос навколо Нептуна здавався ще темнішим і відчуженішим, ніж будь-де в Сонячній системі. Мертва безодня, де не було ані життя, ані руху. Нептун — наступна планета після яскравого, величного Урана, але разюче від нього відрізнявся. Самотній, холодний, оповитий вічною пітьмою. Тут не було розвиненої людської цивілізації, лише безкрайня тиша та нескінченний морок. І водночас його крижана величність заворожувала.

На всій планеті був лише один об’єкт — Нептикал. Величезна конструкція у формі піраміди здавалася ще більш гнітючою на тлі космічної безодні. Його гострі кути спрямовувалися в безкраї глибини, а темний корпус поглинав будь-яке світло, створюючи навколо себе ще густішу пітьму.

Нептикал — темниця. Найтемніша й єдина у всій системі. Він висів у порожнечі, символізуючи абсолютну неприступність та незламність.

Але не форма вражала найбільше. Нептикал був захищений двома потужними енергетичними щитами, які обволікали його, мов невидимі захисні стіни. Перший щит був найбільш помітним, він пульсував слабким фіолетовим сяйвом і слугував для відбиття будь-яких прямих атак. Цей бар'єр утворював майже непроникну оболонку навколо піраміди, здатну витримати найпотужніші удари та знищити будь-які спроби проникнення. За ним розташовувався другий щит — внутрішній, більш технологічно складний, невидимий для звичайного ока, але ще смертоносніший і краще захищений від усього, що могло подолати першу захисну лінію.

Нептикал мав ще одну важливу особливість — віддалений форпост, що слугував спостережним і оборонним пунктом. Це була невелика, але добре укріплена станція, прихована від звичайних сенсорів завдяки темному покриттю та системам маскування.

На Нептунi не було правителя, але був кардинал — вища військова посада цієї планети. Форпостом керував кардинал Оріон, який відповідав за оборону й порядок. Звідси контролювалися всі системи захисту, приймалися рішення про атаки. У темних приміщеннях командувачі стежили за простором, і будь-яке порушення кордону щита викликало негайну реакцію: ворожі лінкори виявляли, атакували й знищували ще до наближення до піраміди.

Позаду бар'єру гіперіона, на його західному боці, у зоні поза досяжністю форпосту Нептуна, зібралася половина ескадри штурмових лінкорів — дев’ять бойових одиниць. Штурмові лінкори — це класичні засоби пересування та ведення бою, еволюція винищувачів, але з помітними модифікаціями. Вони отримали значне посилення бойової потужності, покращену швидкість, прискорені системи зльоту та підтримку бортового асистента. Проте мали й свої недоліки.

На цей момент їх було занадто мало, щоб атакувати Нептикал — катастрофічно недостатньо. Але їхньою ціллю був не він, а форпост. Попри це, ситуація залишалася вкрай складною: лінкори зазнали помітних пошкоджень, техніка була зношена, а всередині екіпажів панувала невизначеність. У них не було чіткої координації дій, не було розуміння, як із цими ресурсами виконати поставлену задачу.

Дев'ять штурмових лінкорів вишикувалися в п’ятикутник, створюючи між собою тимчасовий простір для наради. У центрі матеріального мосту, на якому стояли пілоти, розташовувалася дискова платформа з голографічною проєкцією форпосту. Напружені голоси прорізали тишу, у розмовах відчувалися сумніви й роздратування. Діяти потрібно було негайно, але як саме — відповіді поки не мав ніхто.

Верон, один із найавторитетніших командирів повстанців, стояв у центрі, намагаючись переконати своїх товаришів у правильності свого підходу.

— Ми атакуємо форпост, — голос Верона прорізав тишу, немов лезо. — Оборона вразлива з північного боку. Якщо ми атакуємо точно і швидко, зможемо зруйнувати головні системи, перш ніж як вони встигнуть активувати внутрішній щит. Ми зробимо це по-моєму, точно досягнемо успiху.

Його впевненість була відчутною, і деякі командири вже схилялися до його рішення. Вони знали, що Верон мав чудовий бойовий досвід і вмів приймати ризиковані, але ефективні рішення.

Алісса, геній у створенні вибухових пристроїв і стратег, відома своєю холоднокровністю та гострим розумом, підняла руку, змусивши всіх замовкнути. Її очі відображали приховану тривогу. Вона стояла відсторонено, перебираючи в руках пристрій, схожий на вибуховий механізм, наче володіла знаннями, яких не мали інші. Проте її беззастережна віра в людину, яку ніхто ніколи не бачив, викликала в оточення лише недовіру.