25.2.

Радомир

Варто було сестричці зіскочити зі спини вовка, як вона почала світитися. А доки Радомир кліпав на цей спецефект, грандіозна палацова зала, в якій вони опинилися, стрімко перетворилася на філіал лазер шоу. Чорні спалахи, зелені промені, бірюзова сфера, від якої все те відбивалося. А за мить весь простір освітив беззвучний яскравий спалах. Радомир озирнувся й мимоволі прикрив очі від сліпучого стовпа світла, який виник там, де стояла сестра.

 — Ох нічого ж собі «перехідничок»! — ошаліло пробурмотів він, намагаючись втримати надію, що сестра після такого виживе. Надія пручалася, крутила пальцем біля скроні та вказувала на здоровий глузд, який давно й тихо скімлив в куточку. Радомир зітхнув, перехопив зручніше щит, який йому вручила Ія, і став боком до того стовпа світла, щоб прикривати Злату. Сильно дошкуляла думка, що Злату в тому світлі вже розчинило на фотони, проте Радомир старанно нагадував собі, що сестра цей трюк робить не вперше. А отже… отже треба захищати її, попри те, що віра у саме її існування відчутно тріщить по швах.

— Зберися, шмаркля сумнівів, тобі доручили лише тримати щит, — сам собі наказав Радомир і докладаючи шалених зусиль змусив себе перевести погляд на крейзі-шоу за периметром бірюзової сфери. Чорних спалахів побільшало, до них додалися якісь фіолетові зблиски. І якщо чорні спалахи розвіювалися від влучання зелених променів, то фіолетові лише трохи зменшувалися. Радомир покрутив головою, намагаючись зрозуміти, що то у них за загадковий помічник й раптом помітив… Софію! Вона під прикриттям Бескида жонглювала смарагдами, проєкції яких стріляли зеленими променями з двох протилежних кутів приміщення.

 — А вона тут звідки? — видихнув Радомир. Й тут помітив, що підлога під ним світиться та починає вкриватися яскраво-синім візерунком. І в міру його розширення, збільшувалася бірюзова сфера захисту, доки не накрила Софію та троля. Зелені промені, які до цього гарно рикошетили від сфери, вмить згасли, а от чорно-фіолетові спалахи — ні. Вони почали множитися й стрімко перетворюватися на чорних крилатих істот озброєних великими чорними мечами, по краю яких палахкотіли фіолетові блискавки. Мечі майже синхронно вдарили по бірюзовій сфері. Раз, другий, третій. Бескид перемістився ближче до Хетеча, Софія за ним щось поспіхом перебирала. Але Родомир не встиг зрозуміти що, бо в цю мить бірюзова сфера вкрилась чорними тріщинами та з дзвоном розсипалася на дрібні іскри. Крилаті істоти кинулися вперед, але їх знову зустріли зелені промені. А також лапи та зуби Хетеча (вовк їх так красиво розкидував, що Радомир мимоволі замилувався), спалахи вогню Ії. Але оптимізм Радомир протримався не довго. Досить скоро він помітив, що все це лише відкидає нападників назад, стримує, але не нищить. Вони вставали й попри помітні, а часом і, начебто, несумісні з життям рани, продовжували атакувати. Як якісь зомбі. А ще додали до мечів якісь фіолетові фаєрболи, які полишали по собі чорні підпалини на шерсті Хетеча, поверхні Бескида. Радомиру теж довелося ловити такі щитом. Вони врізалися в щит, неприємно шипіли, розтікалися, нагрівали його і капали на підлогу, полишаючи численні глибокі пропалини. А потім одному з таких фаєрболів Радомир випадково підставив щит під кутом і вогняна куля ковзнула по краю та відскочила, врізавшись в нападника. І пропалила гарну таку дірку в чорному крилі, що літун вмить перетворився на ходуна, якого змахнув лапою Хетеч.

— О, так в цю гру можна грати обом! — вишкірився Радомир й перехопивши щит за видовжене навершя, почав ним працювати, як ракеткою. Виходило навіть непогано. Хіба що дрібні бризки часом діставали руки та ноги. Але ж на нападниках, вони полишали значно цікавіші сліди!

А потім щось змінилося. Нападниками прокотилася хвиля фіолетових спалахів, а стовп світла наче трохи потьмянів. Радомир озирнувся й виявив що розрізняє контури сестри. Драконесса під стелею раптом закрутилася вихором, відокремлюючи їх компанію від нападників стіною суцільного білого вогню.

— Хапай її! — пролунав крик Ії.

Радомир відбив ще один фаєрбол, підскочив до світла, вхопив Злату за плече, відчуваючи, як його руку ніби пронизало тисячами голок, висмикнув її зі стовпа світла й… перед очима промайнув бірюзовий спалах і вони опинилися посеред лісу.

Радомир знесилено впав на м’який мох, зі стогоном потер руку, якою вхопив сестру. Рука була ціла, проте відчуття були такі, немов він її сунув в окріп. Радомир видихнув, поглянув на сестру поряд, потикав в неї пальцем здорової руки, щоб переконатися, що вона реальна, а не глюк із магічних фотонів, і полегшено відкинувся на спину.

— Це ж треба, живі, — роззирнувся він. Поряд були мальовничо розкидані Хетеч, Ія, Софія і Бескид. — Ще й поповненням обзавелися…

— Непристойно рятувати чужий світ самотужки, — подала голос Софія, піднімаючись на лікті та зацікавлено роздивляючись їх компанію та ліс. — Ха! В гості до драконів я ще не попадала. А ще, я була впевнена, що твій камінець носить тільки тебе.

— Я теж багато в чому був впевнений. Донедавна, — хмикнув Радомир.

— Камінь-мандрівник є частиною основи Луугийн орон. Його можливості збільшуються в міру відновлення візерунка, — відповіла Ія приймаючи людську подобу.

— О, і дракони нині знову почали з нами розмовляти? А вона що за диво? — схиливши голову Софія зацікавлено роздивлялася Злату.

— Знайомся, це моя сестра. Злато — Софія, Софія — Злата. А оця чарівна скеля – троль Бескид.

— Дуже приємно, — кивнула Злата не виказуючи особливої цікавості. Доки з неї стікали залишки світла, вона підтягнула коліна до підборіддя й піднявши голову відсторонено споглядала на ліс.