Розділ 25

Злата

Злата не знала скільки плакала. Певно, доки не скінчилися сили й організм вимкнувся від знесилення. Бо прокинулася вона, коли сонячні промені вже пронизували гілля дерев. І перші кілька секунд, милуючись крізь напівприкриті повіки грою світла, була майже щаслива. А потім навалилися спогади й Злата ледь стримала крик, відчуваючи, як душа наповнюється болем. Стрималася,  повільно видихнула, розплющила очі, провела рукою по довгому темному хутру, на якому лежала, роззирнулася. Вона спала на лапі Хетеча, який нині мав вигляд гігантського вовка, дбайливо вкрита його теплим пухнастим хвостом. Неподалік спав Радомир в якійсь магічній варіації спального мішка, біля нього сиділа Оріана.

— Добрий ранок? — тихо спитала вона, повернувши голову на рух Злати.

— Ранок, — кивнула Злата. Добрим його язик не повертався назвати. Та хотілося здохнути не встаючи з місця! Але Злата не планувала так ощасливлювати мразоту, яка вбила Кірана. Тож акуратно вибралася з шерсті Хетеча, погладила його сумну морду, підійшла до Оріани.

— То що там кажеш сильно засмутить вашого Воландеморта, Олю? Чи варто називати тебе Ія?

— Як тобі зручніше…

— Та мені власне байдуже… Ія так Ія.

— О, Златко, ти прокинулася. Ти як? — заворушився й підскочив Радомир.

— Як осатаніла українська пані. Міркую де взяти вбивчу пательню і жалкую, що не вивчилася на снайпера.

— Оу…

— Братику, твій камінь може мене перемістити на наступну точку? Це має бути колишній палац сородичей Оріани, що перетворили на Дім самотніх сестер, або острів Далайн од.

— Але ж там тебе вже, напевне, чекатимуть, — зауважив Радомир вибираючись зі свого спальника..

— Може чи ні? — підвищила голос Злата, ледь стримуючи істеричні нотки.

— Не знаю. Я з ним так і не навчився говорити… — розвів руками Радомир, розгублено поглянувши на Ію.

— Я умію, — промовила та. — Але спочатку раджу поснідати. Немає потреби ризикувати життям на пустий шлунок.

— Я не хочу їсти, — закусуючи губу мотнула головою Злата.

— Ти, може й ні. Але вогняна броня, яку тобі організувала Найдвар, потребує підкріплення. Як і твій брат. Та й камінь-мандрівник повинен налаштуватися на потрібні координати та переміщення нас всіх, — відповіла Ія.

— Не треба всіх. Я не хочу, щоб ще хтось ризикував, — Злата склала руки на грудях, ледь втримуючи від бажання пожбурити в Оріану чимось важким. Її раціональний спокій бісив.

— А Хетеч не хоче, щоб Найдвар полишилася навічно під завалами, — знизала плечима Ія. — А я не хочу, змарнувати шанс відновити свій світ.

— А я в принципі не відпущу тебе на таке саму, — долучився Радомир. —  Що? —  сердито подивився він на сестру, яка набирала повітря, щоб заперечити.

— Тобі розказати до якого біса ти маєш котитися зі своїми самовбивчими ідеями? — прошипіла на нього Злата. 

— Та я тільки від одного прикотився! І явно ненадовго! Ми в це вляпалися, як виявляється, від народження! То час вже якось вибиратися і відмиватися. Твоя лють це значно краще за вчорашній водоспад сліз, але на ній одній не виїдеш. На жаль. Навіть з креативною магічною бронею. Тож зайва рука допомоги тобі не завадить. І захист каменя. А захищати він таки непогано уміє. Я перевірив. І перекладач до того камінця зі спецефектами не завадить.  Оріано, ти ж перекладачем підеш?

— Так, звичайно. Але поза межами активного візерунка, моя сутність буде недостатньо стабільною, щоб вам суттєво допомогти в іншому.

— Та по ходу тут всі недостатньо стабільні. У кого планка падає, у кого дах їде, у когось зозулька п’яненька, — відмахнувся Радомир. — Типова українська розвага — герць зі смертю в екіпіровці «що було під рукою». Але ж вибору фіг та ніфіга!

— То сніданок і вперед? — діловито спитала Ія, розвертаючи якусь магічну самобранку.

— А що у нас на сніданок? — зацікавлено уточнив Радомир, ігноруючи обурення Злати. Брат правильно все розрахував, простіше було змиритися зі сніданком, аніж пішки шукати ту кляту точку візерунка. Злата звичайно старанно запам’ятала всі ті язиковивертальні назви й навіть орієнтовно могла б намалювати їх розташування відносно центра візерунка, але цього, на жаль, явно недостатньо для орієнтації на місцевості. І транспортування себе розлюченої до потрібних координат. Та й не відпустить її брат саму. Не в його стилі…

Злата сердито видихнула та сіла просто на землю, з наміром дочекатися транспортування й ні на кого не визвіритися.

— От тільки не намагайся мені тут оголошувати голодування! — зміряв її Радомир невдоволеним поглядом. — Анорексія та виснаження точно не входять в ТОП-10 ефективної зброї. А наочна їх демонстрація, на лихо, не працює, як агітація.

— Гаразд, я поснідаю, — кивнула Злата. Вона розуміла, що брат цілеспрямовано не дає їй сконцентруватися на спогадах, втраті. Проте розуміння не рятувало від роздратування. Втім, Злата чесно спробувала включитися у раціональний «сценарій» — А ти мені розкажи, де тебе носило і що то за фраза про «вляпалися від народження».

— О, та тут такі новини, що я пів ночі збирав своє світоуявлення по цеглинках, щоб не скрутити на них шию, але тепер та конструкція має наміри мене нахабно привалити!