24.2.

Радомир

Піднявши голову Радомир ледь не осліп від яскравого силуету дівчини, яку в польоті спіймав Фенрір. Пролунав скрик, за яким чоловік без сумнівів ідентифікував Злату, а потім бірюзовий зблиск і вони вже посеред лісу під якимось гігантським хвойним баобабом.

Вовк обережно поклав свою здобич на землю (здається, дівчат він теж не їсть. Щира дяка тому, хто складав дієту цьому звіру) й труснув спиною, явно натякаючи горе-вершнику, що час злазити. Радомир поспіхом з’їхав, чіпляючись за шерсть, зістрибнув на землю й кинувся до сестри, яка все ще демонструвала ефект лампочки. Непогане вміння, вдома б оцінили, особливо під час блекаутів. На новорічні свята так взагалі могла б підробляти святковою прикрасою.

Злата ж розгублено дивилася вгору. Певно, ще не усвідомила переміщення.

— Навіщо, Кіран? Так не повинно бути… — бурмотіла вона. Світло від неї поступово тьмяніло, немов стікало у землю.

— Сестричко, ти як? Що сталося? — присів Радомир поряд. Акуратно торкнувся її плеча. По руці чоловіка розтеклося м’яке світло, доповзло до плеча й поступово згасло.

— Кіран… Кіран полишився там! Він закрив мене собою! Треба за ним повернутися! — рвучко сіла Злата й безсило заточилася. Її очі наповнилися сльозами.

— Та щось у тебе сумнівний стан, як для рятівника монстрів… — пробурмотів Радомир, притримуючи сестру від падіння.

— Повертатися вам точно не варто, — пролунав поряд знайомий голос і з-за дерев хтось вийшов. Радомир озирнувся й майже почув клацання власної щелепи, що мимоволі відпала. Бо до них йшла… Оріана!  Ще й  у такому вигляді, немов дременула з червоної доріжки Каннського фестивалю. Довга срібляста сукня на бретельках, волосся зібране у якусь хитру зачіску, розсип, немов підсвічених зсередини діамантів, смарагдів та сапфірів на шиї, волоссі, у довгих сережках. А замість взуття на ногах, щось тоненько-загадкове, на вигляд пристосовано виключно для дефілювання подіумом.

— А-а-а ти тут звідки? — розгублено потер Радомир скроню, бо вже геть заплутався. Поява жінки у вечірній сукні посеред лісу, то вже трохи дивно. А коли це ще й знайома особа з іншого світу, то взагалі тільки встигай хапати залишки даху, що так і намагається роз’їхатися, прощально-обурено гримаючи залишками черепиці.

— Гарно екранований та сконцентрований вибух ракети вивільняє достатньо енергії для екстреного переміщення духу, — ввічливо пояснила Оріана.

— Оріана? Який вибух? Який… дух? — розгублено закліпала на неї Злата.

— То ти там дійсно була під час вибуху? Сусідка не помилялася, — Радомир задумливо схилив голову.

— І там, і тут. Тільки тут в полоні, — Оріана посміхнулася. Відкинула прядку світлого волосся, що зблиснула у світлі місяця не гірше за діаманти.

— Тут?

— Не впізнаєте? А так? — її образ почав стрімко танути, змінювати обриси й за мить перед братом та сестрою у повітрі висіла, помахуючи крилами, знайома невелика драконесса.

— Ія? — Ти і є Ія? А чому мовчала? Чому раніше нічого не сказала?  Не розказала про ваші грандіозні плани? — вже обурився Радомир.

— Тоді було рано, — драконесса знову прийняла людську подобу. — До того ж після того, як Злата звільнила мене, я потребувала часу на відновлення цілісності. 

— Але ж у нашому світі ти була цілком вільна, — Радомир все менше розумів.

— Воля — це не лише можливість жити. Я вважаю, що вимушене життя на чужині, то найгірша  неволя. Ти маєш живий вигляд, ходиш, говориш, щось робиш, але зсередини тебе гризе пустка, туга, спогади. Й лише поставлене завдання не дає зануритися в цілковиту байдужість, що вбиває не гірше за магію Володаря.

— Угу. Тільки от завдання будо знайти пішака, який вирішить всі ваші проблеми? — сердито видихнув Радомир. — І ви обрали Злату? Чому!?

— Ми обрали тебе, але… ракета прилетіла до неї. Врятувати я її не встигала, але висока концентрація в її організмі місанделега дав шанс перемістити Злату до Луугийн орон.

— Дурню несеш, — скривився Радомир. — Польові шпати не циркулюють в людській крові. Наш організм просто не засвоює мінерали у вигляді кристалів. А ваш місанделег це звичайний адуляр. Тобто мінерал групи польових шпатів, що складається переважно з силікатів калію та натрію. В людині можуть бути хіба що його елементи: калій, натрій, кремній, алюміній. Та й то в мікродозах!

— Це у звичайних людей.

— То це ти перемістила мене сюди? — Злата рвучко витерла сльози, що котилися по її щоках.

— Я намагалася дати тобі шанс… — м’яко відповіла Оріана.

— Прекрасно. Дала. От тільки мій шанс виявився кулею для Кірана!

— Цей дранґуа давно на неї заслужив. І знав це.

— Його треба врятувати!

— Від долі не врятуєш.

— Я його доля! Я, а не смерть! — зірвалася на ноги Злата, заточилася. Її підтримав носом вовк. —  Радомир, поверни мене! Твій же камінь це може! — повернулася вона до брата.

— Але я не можу йому наказувати. Та й спілкуватися з ним до ладу не умію, — розвів руками Радомир. — До того ж він тільки що зробив два переміщення поспіль, щоб врятувати мене і тебе.   Ганчимег казала, що йому потрібен час на відновлення.